sl1 sl2 sl3

«Надто пізно жити завтра»

Гостем «Дня» став Михайло Маслій — автор унікального тритомного видання «Золотий вік української естради» (1960—1980 роки).

У цьому виданні зібрано інформацію про поетів, композиторів, співаків, які творили і творять історію української пісні. Над антологією Михайло Маслій працював понад 12 років, героями тритомника стали 216 виконавців, музикантів та композиторів, які нині живуть у 19-ти країнах!

Це книга спогадів, мудрості, повчань від тих, кого уже немає з нами і пішов у Вічність; а також про тих хто був відомим, а нині несправедливо забутий; а ще про тих, хто є нашими сучасниками і досі своїм таланом прославляє українську культуру не лише на Батьківщині, а й за кордоном. Щоб підготувати це видання, автор здійснив колосальну роботу, розмовляв із сотнями людей, працював у архівах. Тут подані цікаві історії про те, як народжувалися легенди і хіти, якими були композитори, поети-піснетворці та співаки на піку своєї творчості, яку роль в історії пісні відігравали звукозапис, сценічні костюми, радіо й телебачення — про це все можна дізнатися, прочитавши «Золотий вік української естради». Недаремно ж видання отримало спеціальну відзнаку від президента ГО «Форум видавців» Олександри Коваль, котра особисто вручила її Михайлові Маслію. «Нічого прекраснішого, ніж це видання, я ще не бачила. Я просто зачудована», — сказала пані Олександра.

«День» вирішив також підтримати пана Маслія, який здійснив титанічну й суспільно-значиму працю, яка відкриває цілі пласти скарбів українського музично-пісенного мистецтва, а на згадку про зустріч у редакції головний редактор «Дня» подарувала знаковий сувенір нашої газети — «Скриню скарбів».

ВІДХОДИТЬ ЕПОХА, ЕЛІТА, АУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПІСНІ НАЙКРАЩИХ ЇЇ ЗРАЗКІВ

— Книжка складалася з «пазлів» після особистих зустрічей із митцями, інтерв’ю, спогадів... Я хотів розказати про покоління, яке нині почали незаслужено забувати. Якось старша сестра Володимира Івасюка Галина з гіркотою сказала, що про Володю зараз розказують ті, хто з ним разом у трамваї їздив... І я вирішив, що треба задокументувати правду тих, хто не просто знав і спілкувався з маестро, а виконував його пісні, на чиїх очах народжувалися твори композитора, — розпочав нашу розмову Михайло МАСЛІЙ. — Перший текст для майбутньої книжки народився у 2004-му, а останній — у 2016 році. Про деяких митців написав швидко, а були й такі особистості, про яких шукав відомості роками. Дуже шкодую, що не всіх видатних майстрів встиг записати. Не встиг зробити інтерв’ю з популярним композитором Олександром Білашем (ми домовилися про зустріч якраз на той день, коли Маестро відійшов у вічність) і про нього мені розказала його дружина, відома співачка Лариса Білаш-Остапенко у 2004-му... Проте мені пощастило, адже про себе і свій зоряний час із перших уст розповіли Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк (якого жартома називали Контр-Гнатюк), Степан Сабадаш і Михайло Ткач, Микола Сингаївський і Василь Михайлюк, Ігор Білозір і Микола Мозговий, Михайло Гринишин і Віктор Шпортько, Володимир Дідух (8 серпня легендарному квартетові «Явір» минуло піввіку, а ніхто навіть і не згадав) і Раїса Кириченко, Анатолій Драгомирецький і Анатолій Горчинський...

Так вийшло, що деякі з героїв книжки мене самі знаходили. Коли писав антологію, то відчув, що все в нашому житті не випадкове і за всіма досягненнями людини стоїть Божа рука, а зрозуміти це мені допомогло те, що тоді прочитав Біблію... Коли дописав до останньої крапки, відчув, що й сам став кращим і добрішим.

Доленосну роль у моєму житті відіграли незабутні зустрічі, які згодом переросли у багаторічну дружбу, — з Василем Зінкевичем, Ігорем та Оксаною Білозірами, Лілею Сандулесою, Левком Дутковським (саме він, засновник легендарної «Смерічки», став першим у моїй книжці, до речі, скоро будемо відзначати ювілей — 50-річчя популярного ансамблю), Юрієм Рибчинським, Ігорем Покладом, Вадимом Крищенком, Анатолієм Горчинським, Іво Бобулом, Олександром Злотником, Анатолієм Матвійчуком, Богданом Стельмахом, Віталієм Білоножком, Віктором Морозовим, Віктором Шпортьком, Валерієм Мареничем...

Мав щастя спілкуватися із (на превеликий жаль, нині покійними) Назарієм Яремчуком, Василем Михайлюком, Олександром Білашем, Степаном Сабадашем, Миколою Мозговим, Раїсою Кириченко, Миколою Сингаївським... Щоразу від них дізнавався про щось цікаве і незвичне. Хотілося запам’ятати якомога більше у найдрібніших деталях, адже на моїх очах творилася історія української естради. Так, волею долі, з перших уст знав величезну кількість різноманітних історій, які завжди хотілося розповісти людям.

Знаєте, працюючи над антологією я зрозумів, що не можна на завтра, післязавтра відкладати зустрічі, бо, як казав Григорій Сковорода, — «надто пізно жити завтра», а треба встигати все, що можна сьогодні. Коли складав список митців, про яких хотів написати, то вийшло 216 чоловік, які тепер живуть у різних країнах світу. З 31 героєм не судилося зустрітися за життя, тому про них розказували друзі, найближче оточення, рідні. Книжка народжувалася довго — 12 років на 1216 сторінках і за цей час ще три десятка митців померло, доки друкували не стало ще трьох. Подібного до мене ніхто не напише ніколи, не тому, що я такий мудрий, а вже запитати нема у кого... Відходить епоха, еліта, аура національної пісні найкращих її зразків.


«ВСІ ЩЕ МОЛОДІ ТА ГАРНІ!»

— Період, охоплений у книжці, — від початку 1960-х років і до 1990-го — є найбільш плідним і цікавим у національному традиційному естрадному піснетворенні. Саме він став «золотим», адже тоді писалися воістину «золоті сторінки». Пісні ці писали не заради грошей, а для душі. Усе народжувалося від серця й осідало у вдячних серцях слухацьких навічно. Нехай мені пробачать новітні кумири, все ж йтиметься про тих, хто мав і має повне право називатися першим. І перед талантом кожного з них низесенько схиляю голову...

Тексти інколи народжувались дуже складно, а бувало, що писав «на одному подиху». Наприклад, Тамара Стратієнко, диктор і ведуча найпрестижніших фестивалів і концертів 1970-1980-х спочатку не дуже охоче хотіла розказувати про себе, але текст про «жінку з телевізора» вийшов дуже щирим, і сама Тамара Миколаївна, коли прочитала, то зізналася, що «мій розділ найтепліший». Під час бесід я закохувався у кожного свого візаві. Річ у тому, що кожен розділ присвячено одній особі, яка сама про себе розказує. Це оповіді тих людей, які творили і творять історію української пісні, і це не лише композитори, поети, співаки, а й звукорежисери, теле— і радіоведучі передач. З тими, хто живе за кордоном, спілкувалися по скайпу, або коли митці приїжджали в Україну. Понад 20 років приятелюю з Танею Д’Авіньйон — чудовою американською фотомайстринею українського походження, завдяки якій збережено унікальний фотоархів українських естрадних піснетворців 1960—1980 рр. У її київському помешканні, своєрідній мистецькій штаб-квартирі, написав кілька десятків текстів. До речі, Таня спеціально прилітала зі США на презентацію книжки і зізналася численній аудиторії, що має «вишиті кольоровими нитками автографи на американському обрусі тріо Мареничів, Олександра Злотника, Віктора Морозова, Василя Жданкіна, театру «Не журись!», багатьох поетів, композиторів. Усе зафіксовано на плівках і збережено у величезному фотоархіві. Всі ще молоді та гарні!»

Я, коли дізнаюся, що митець живий, то лечу на зустріч, як на крилах. Мені цікаво було розмовляти з кожним героєм книжки. Може, тому, що це покоління дуже талановитих людей, якими ми повинні пишатися і не забувати про них. Кожен із них залишив для нас найцінніше — рідну пісню.

Уперше в цьому літописі відображено інтернаціональний внесок у нашу пісенну скарбницю. Кожна постать — особистість: американка українського походження з дивовижним голосом Квітка Цісик, першопісняр Володимир Мулявін, якого заслужено вважали великим сином землі білоруської, сербські співаки Радміла Караклаїч та Джордже Мар’янович, болгарин Бісер Кіров, грузинські корифеї Вахтанг Кікабідзе і Тамара Гвердцителі, азербайджанець Муслім Магомаєв, казашка Роза Римбаєва, поляк українського походження Чеслав Нємен, татарин Ренат Ібрагімов, білорус Валерій Дайнеко, молдаванка Надія Чепрага, українка з далекої Аргентини Клавдія Полотнянка, американці українського походження Дарка Стебівка і Славко Галатин, українка з Канади Люба Білаш...

На початку роботи, коли мене не дуже добре знали майстри, то інколи мав проблеми. Інтерв’ю записувалось важко, а людина немов ставила стіну, але поступово зумів переконати своїх співрозмовників, що це не просто спогади про минуле, це вже історія нашої естради, яку ми разом документуємо. Бо ж цікаво, як народжувалися твори, які нині ми називаємо «золотим фондом»

Так, Валерій Громцев, який нині мешкає в Ізраїлі, розказав, як був написаний хіт «Залишені квіти»: «Від романтичного кохання я написав романтичну мелодію і хотів її показати Івасюку. Взяв гітару і почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що знайшов в саду, Для тебе, для тебе я...» В оригіналі пісня «Залишені квіти» розрахована на чоловіче виконання. Софія Ротару переробила текст по-своєму, тому й вигадала іншу назву — «Жовтий лист»...

Або інша історія, від поета Юрія Рибчинського: «Ми зустрілися на Бессарабці, сіли на лавку. Був теплий погожий день. Микола Мозговий перше, що запитав: «Маєш зі собою щось?». Малося на увазі, щось свіже, народжене з того, що ніхто ще не бачив і не чув. А я й справді мав у кишені вірша «Минає день, минає ніч», у якому був уже написаний заспів і приспів. І я йому його дав. І вже на лавці Микола почав співати. У Мозгового мелодія народилася відразу». Недаремно кажуть: «Випадкові зустрічі зовсім не випадкові», у творчих людей і поготів! Ось так 1980 року на Бессарабському ринку столиці України зустрілися поет Юрій Рибчинський і композитор, співак, музикант Микола Мозговий...

Степан Сабадаш зізнався: «Переїхати до столиці довелося через хворобу моєї дружини. На жаль, у Києві я не зумів нічого путнього написати. А на Буковині, лиш перейдеш Черемош, — сам співаєш, душа прагне цього! Це з молоком Матері передається з покоління в покоління». 1967 року, залишивши рідну Буковину, автор шлягерів «Марічка», «Пісня з полонини», «Очі волошкові» Степан Сабадаш переїхав до Києва, де не зміг написати жодної популярної пісні...

Хочеться пригадати й про автора музики шлягерів «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги» Олександра Зуєва, який не лише заклав фундамент ВІА «Кобза», а й був прекрасним мелодистом, збагатив композиції дивовижними фольклорними обробками. Дуже шкода, що мав трагічну долю — останні роки жив як безхатько, помер 31 жовтня 2006 року. Похоронне комунальне господарство Ірпеня за рахунок держави поховало його як безхатька. У довідці-підтвердженні сказано, що його тіло «поховали 2 листопада 2006 року: ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі у місті Ірпінь».

Чимало часу у мене пішло, щоб зробити біографічні довідки, знайти фотоматеріали, перевірити тексти пісень бо в інтернеті багато неточностей, як не дивно, оригінальних текстів, тобто авторських, просто немає. Ніколи не забуду і тих, хто роками мені допомагав і допомагає. Усім моїм рідним, друзям, колегам, тим, хто кохається в нашій рідній пісні, — низький уклін. А ще за те, що тритомник видано, — величезна вдячність телеканалу «Еспресо» та Миколі Княжицькому, Ірині й Тарасові Демкурам, Галині та Михайлові Ратушнякам, видавничому дому «Букрек» (м. Чернівці) і Дарині Максимець, Михайлові Москалю та ще багатьом-багатьом іншим.