sl1 sl2 sl3

Едігна - принцеса-Блаженна Сходу і Заходу

Про доньку королеви Франції Анни,  внучку Ярослава Мудрого Едігну на наших теренах до недавна було мало що відомо. В Європі ходили легенди, які ряд дослідників протягом століть повертали в історичне русло. Та й чи не диво: змінити  у 19 літ королівські покої поблизу Парижу на дупло старої у 5 обхватів липи в баварському селі Пух?! Прожити там високоосвіченій  принцесі-красуні 35 років?..

Найсправедливішими до неї були прості люди. Церква визнала її Блаженною. Найсуворішою до себе була вона сама.  Приводом до її втечі з Палацу називають дві причини: спонукання брата-короля до шлюбу з нелюбом, втрата невинності перед шлюбом. Втім, це могло бути взаємопов’язаним... Прощі до храму Блаженної Едігни, що за 30 кілометрів від Мюнхена, почалися 1200 року.

Духівник Пуху, церковний і громадський діяч Німеччини Томас Шипфингер, який  глибоко займався історією французько-руських історичних зв’язків, назвав її  донькою Сходу і Заходу. Цьогоріч у Чернівецькому видавництві «Букрек» вийшов роман відомої  української письменниці Тетяни Фольварочної – Пишнюк «Едігна. Божа вивірка».

- «УК»  п. Тетяно, чому роман–молитва?

- Розумію ваше здивування. Молитва – це, швидше, заряд поетичної творчості, враховуючи споконвічну спорідненість лірики й молитви. Але, коли я перечитувала вже закінчений роман, окрім героїв і майбутнього читача, весь час відчувала присутність ще когось третього із далекого історичного часу. Я назвала його  нададресатом. Якою б мудрою, багатою, упевненою в собі, сильною не була людина, коли бракне сил, звертається з проханням заступництва до когось сильнішого за неї. Людство завжди шукає дорогу до Бога, добирає найкращі слова для свого звертання. Ці звертання і називають молитвою.  Це злет людської думки і душі, безмежна віра й довіра до Творця, надія, що Він допоможе. Так сталося і з принцесою Едігною.                                                              Поряд з релігійними молитвами існує жанр молитви в літературі. Роману-молитви я не знайшла. Та мене це не зупинило. Вирішила створити такий роман. Молитві властива якась особлива енергія, переконливість. Мені раптом здалось, що героїня мого роману Едігна, яка  так прагнула досконалості в усьому, часто зверталась до природних сил, до Бога, до Духу Предків, своїми щирими словами благала у вищих сил захисту для своїх русичів, яких за своє коротке  життя так і не побачила. Я вирішила, що це таки роман-молитва далекої нашої пращурки за нас сьогоднішніх.

-  «УК» Що стоїть за таким вибором сюжетної лінії?  І з  чого все почалося?

- Можливо це самовпевнено, але я переконана, що Едігна обрала мене, аби через майже тисяча років, хоча б героїнею мого роману, потрапити в Україну. Я взагалі нічого не знала про її існування. З історії мені було відомо, що королева французька Анна народила трьох синів – Філіпа, який потім став королем Франції, Гуго, що став згодом графом Вермандуа і прославився в перших хрестових походах, та Роберта, який помер у дитинстві. Народження доньки Емми було оповито завісою таємниці.

Років п’ять тому навесні відпочивала в санаторії Хмільника. Мій чоловік вирішив навідатися до мене з Києва. Знаючи мою любов до трускавок – прихопив корзинку з пахучими ягодами. Щойно помила й стала смакувати, він простягнув мені клаптик газети й запевнив: то  тобі має бути цікавим... Інформації було небагато. Йшлося про доньку королеви Франції Едігну, яка, втікаючи від небажаного шлюбу, таємно покинула королівський палац і попрямувала на схід. Дорогою траплялися їй різні пригоди й, зрештою, зупинилась у селищі Пух, поблизу Мюнхена, де й мешкала тридцять п’ять років у дуплі величезної старої липи, навчаючи грамоти й лікуючи людей, займаючись ясновидінням.

- «УК» Ім’я Едігни – легендарне... в Баварії.  Донька королеви покидає двір, ніхто її не шукає, йшла у світ за очі, покинувши розкіш. Чому не бажала скоритися  братові – молодому королю, керуватися державницькими інтересами? А може цього насправді й не було, а була забута, ігнорована через певні традиції і обставини часу, непросту долю матері, ранню смерть батька-короля Генріха 1, молода принцеса -  зайва при дворі?

- Молода, розумна, красива принцеса при дворі була зайвою? Королівна, яка знала грамоту, мови, медицину… Можливо, ті інтелектуальні надбання Едігни й не бралися до уваги, коли Філіп хотів віддати її нелюбові за дружину, аби вирішити якісь державні проблеми. Але її врода!

-  « УК» І її гріх...

Ймовірно... І хто сказав, що її не шукали? Та вони підняли на ноги півкоролівства! Але Едігна довгий час переховувалася в лісах, гірських ущелинах, перевдягнена у прочанку, ночувала, де заставала ніч.

Скоритися братові?.. Знаєте, не всі вміють коритися. Покора – це для рабів, для людей залежних від матеріальних благ, від слави, для тих, хто не мислить життя без наказів, повелінь, подачок. Едігна ж мала такий міцний духовний стрижень, що коритися могла лише Богові. Її мати навчала грамоти не для того, щоб вона похоронила все це за багатими кам’яними мурами. Вона мусила те духовне багатство віддати людям. Це не високі слова. Це та правда, про яку ми маємо, хоч і запізно, довідатися. Бо, дійсно, ви праві, – ім’я Едігни - легендарне в Баварії. Але не в нас. Можливо через те, що в Україні про її існування й не знали. Якось оминули історики цей факт. Дуже рідко хто з них згадував внучку Ярослава Мудрого Едігну. Декотрі взагалі заперечують факт народження в Анни доньки Емми, яка згодом взяла ім’я Едігна, що означає Достойна.

«Шукайте жінку!»

- «УК» Чи вивчали Ви ставлення до жінки там у ті часи навіть королівської крові?

- Двояким воно було. Її ідеалізували як божество і нагадували про «помилку» Єви, ставились як до речі, що не має ціни. Хоча в середні віки й жінки часто ставали правителями, або мали вплив на долю цілих королівств. Пам’ятаєте вислів, що з`явився у Франції, який вказує на пошук невідомої причини якоїсь події: «Шукайте жінку»!

Верховенство чоловіків над жінками було завжди. Особливо в ті часи. Чоловікові мало від жінки звичайної покори, потрібні й почуття. Жінки королівської крові не були винятком. Вони мали слугувати або чоловікові, або державі.

- «УК» Як щодо паралелей характерів Анни, яка не побоялася одразу після смерті чоловіка-короля  бути з коханим графом Валуа – противником Генріха1, чого, як співається в пісні, одного-єдиного не можуть королі, тим паче королеви, аж до того, що були відлученими за це кохання від церкви Папою Римським?

- Такі жінки як Анна й Едігна – радше винятки. Анна, будучи вже королевою-вдовою, не побоялась вийти заміж за любого їй чоловіка графа Валуа. А Едігна, будучи принцесою,, на яку, мабуть, покладав король Філіп немалі державницькі сподівання, не побоялася не вийти заміж за нелюба, а пішла у світ без нічого, як сирітка. Вони обидві є взірцем нескореності й неймовірної сили характеру. Аби мати такий характер, необхідне духовне підґрунтя. І таким підґрунтям для обох стало знання. Оте інтелектуальне багатство, яке Анна привезла з Київської Русі й передала Едігні,  воно наповнювало їхнє спільне джерело сили. А це те, що допомагає відчиняти двері будь-куди й почуватися не порошинкою під ногами сильних світу цього, а людьми, особистостями, які мають право на свою думку і вчинки.

- «УК» Важливо вже те, що Ви взялися за таку тему – ХІ століття, зазвучало у ХХІ-му ім’я Достойної - доньки руської княгині,  французької королеви Анни Ярославни.  Чи не маєте бажання розширити цю тему, щоб зачепити увагу європейського читача, не обійшовши увагою лист Анни до батька, в якому вона сумно характеризує звичаї, рівень культури та освіченості при тодішньому французькому дворі?

- Так склалося, що час царювання Анни збігся з економічним підйомом Франції, проте життя королеви не було легким. Немолодий чоловік, узяв з нею шлюб не з любові, а з державних інтересів, був зайнятий подальшим возз’єднанням земель франків, експансією на схід. Лист Анни до батька, що віднайшли французькі дослідники, свідчить про велику тугу за слов’янською культурою, в якій виховувалась, несприйняття «варварської країни», де «житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Їй, високоосвіченій православній киянці, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого суспільства того часу, де навіть придворні не знали грамоти.

Образ Анни Ярославни, безперечно, цікавої особистості, вже увічнений в численних літературних творах та й у кінематографії. В українській літературі про неї писали драматург Іван Кочерга, Павло Загребельний, Іван Филипчак у повісті «Анна Ярославна – королева Франції». Навіть оперу «Анна Ярославна» створив композитор Антін Рудницький. Та й багато російських письменників головною героїнею своїх творів зробили Анну. Про неї писали французькі літератори Режін Дефорж, Жаклін Доксуа, Марі-Клод Моншо. Вона прапрародичка понад 30-ти династій королів Франції.

А ось образ її доньки Едігни досі не був створений ні в українській літературі, ні в світовій. А може й створений, та я про це не знаю. Зустрічала посилання на п’єсу про життя святої Едігни баварського автора.  А ця історична особистість заслуговує на висококласні твори, які б не лише українцям, а й усій Європі, розповіли про велику жінку – Блаженну за своїм життям.

Та, я думаю, що образ, який створила не тільки моя уява, а й душа, не змінився б.

- «УК» Чи не дивно, що Едігна зосталася саме в Німеччині - батьківщина її родини по батькові, де її надзвичайно шанують, хоч і довго не знали про її походження?

- Саме життя Едігни - уже диво.  В дорозі наснився їй сон, що велів залишитися там, де одночасно задзвонить дзвіночок, заспіває півень, вона ж їхатиме на возі. На підступах до баварського селища Пух селянин запропонував підвезти молоду мандрівницю. Він повертався з ярмарку возом, запряженим волами, – віз гостинці й півня. Коли минали церкву,  так сталося. Едігна вирішила тут залишитись, прийнявши це як Господню волю.  Їй відкрився дар лікування. Чутки про шляхетне походження підтвердилися вже після її смерті.

 

- «УК» Як трактуєте її беатифікацію Церквою через кілька століть.? Завдяки кому, чому?

- Померла  вона 26 лютого 1109 року, переживши свого брата короля Франції Філіпа І рівно на рік. З того часу до її могили почалось паломництво з Баварії, згодом - зі всієї Німеччини. На місці поховання Едігни люди зцілювалися від хвороб, отримували захист від ворогів. Вона є захисницею знедолених, рятівницею від втрат та крадіжок. Розквіт святості Едігни почався з підняття її останків зі склепу в 1600 році. Тоді перепохована в особисто присвяченому для неї лівому вівтарі. Старий склеп було загублено. Усе це, мабуть, і залишилося б легендою, коли б уже в наші часи, у 1978 році, при відтворенні вівтарної кімнати, не було знайдено найперше місце поховання. Могила знаходилась під готичним пластом землі, який відносився до старої романської церкви, побудованої ще у VIII столітті. Саме тут 1109 року за вівтарем, з внутрішньої сторони стіни апсиди, було поховано Едігну. До сьогодні мощі зберігаються у скляний труні під іконою. Доведено належність останків до принцеси Едігни, доньки Анни Ярославни. У 1600 р. римо-католицька церква проголосила її Блаженною.

- «УК» Що Вас найбільше вразило в процесі праці?

- Для мене легенда з газетної вирізки перетворилась в історичну дійсність.  Вразив народ, який проявляє таку турботу про тих, котрі коли-небудь народились, прибули та померли на їхній землі. Дух Предків захищає той народ, який береже  пам'ять про них. Мешканці Пуху – громада, століттями піклується  збереженням останків Блаженної Едігни. Створено Пуську фундацію, яка проводить кожні 10 років 26 лютого фестивалі її пам’яті. Зроблено все, щоб Блаженна стала святинею Європи. Почались прощі до Блаженної князівни-принцеси й українців зі всього світу.

- « УК» Що тепер хотілося б дописати про свою героїню?

- Хотілося б лише, щоб полюбили її й українці...

Коли у Львові на Форумі видавців уперше взяла до рук свою книгу – знітилась. Вона мені видалась такою непомітною на тлі тих видань, які лежали на розкладці «Букреку» й інших видавництв.

-  «УК» Однак там отримали Спеціальну відзнаку...

- Так. Потім подумала: вона така ж скромна, як і принцеса Едігна, що прожила аскетичне життя у дуплі липи, як Божа вивірка. Зате яке глибоке змістовне наповнення мала!

Ольга Лобарчук,

для « Урядового кур’єра»

Біографічна довідка

Тетяна ПИШНЮК, народилася 1962 року в селі Івановичі на Житомирщині. Закінчила Київський інститут культури та мистецтв за фахом режисури. Працювала в закладах культури, освіти, державних установах. Працює в апараті Національної спілки письменників України.

Член НСПУ з 2002 року. Автор багатьох поетичних збірок та  романів. П’ятий роман «Божа вивірка» важливий для авторки, як книга-оберіг для України. Одружена,  чоловік  -  письменник, громадський діяч  Василь Фольварочний. Має дорослого сина.