sl1 sl2 sl3

Найбільш довершений твір його життя – його син

Монолог перед обличчям сина / Михайло Івасюк. – Вид. 3-тє. –

Чернівці: Букрек, 2012. – 224 с.

Уже третє видання, а рецензію на цю книгу можна знайти тільки у самій книзі. Чомусь вигадувати неправду, робити свої спроби оповіді про якусь подію, перекрутити її, вставити неординарний і в дечому зайвий сюжет завжди легше, аніж написати правду. Десятки книг, але серед них вартісних не так уже й багато. Заробити на чужому імені легко, але чи це принесе те, що варто робити – поширювати славу про людину, за яку і линуть ці спогади? Але, мимо всього, найглибшого аналізу потребує книга людини, яка знала про цю людину найбільше, оскільки була її батьком, хорошим батьком. Мова іде про книгу Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина», яка вже втретє була перевидана, і, очевидно, буде і четверте видання, оскільки книгу знайти в книгарнях зараз практично неможливо.

Насамперед прокрадається думка, що якщо пише батько, отже усе вигадує, прикрашує, захищає свого сина щоби довести, що офіційна версія, яка є і досі, а це самогубство, є неправдивою. Проте не буде відкриттям заявити, що про творчість Михайла Івасюка досі в Україні мало хто знає, хіба викладачі Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Є дослідження і в ПНУ імені В.Стефаника про історичні романи М.Івасюка, проте досі все одно мало хто знає про писемного батька великого композитора, хоча у свій час автор подавав великі надії та був відзначений похвалою великими письменниками того часу, особливо Іриною Вільде. Його історичні романи, збірки поезії, краєзнавче дослідження, історичні матеріали, усна народна творчість, мемуари, щоденники, – є чи не одним із найбільших надбань та досягнень автора для України, в царині історії та літератури, завдяки чому вийшов із небуття такий народний ватажок, як Мирон Дитинка та інші ватажки та воєводи Буковинської історії. Проте після 1979-го року до останніх своїх днів автор не міг змиритися зі смертю свого єдиного сина – Володьки, (так його ніжно називав), який немов забрав за собою у могилу всю батьківську радість.

«Монолог перед обличчям сина» є не єдиною книгою Михайла Івасюка, який той написав для свого сина, проте чи не єдина книга, де перед нами оживає легенда української естрадної пісні 70-х років – Володимир Івасюк. Таким, якого, як виявилося, його ніхто не знав. Як би не намагалися інші друзі, колеги чи дослідники біографії та творчості В.Івасюка висвітлити свою думку читачеві, почуття так ніхто не передає, варто нарочито це підкреслити. Емоції є, в багатьох і цікавий художній метод, оригінальність, неординарність, художні особливості, стилістика, жанрові особливості, але це все є шаблоном, який хтось колись сказав, інший підхопив, третій обробив по-своєму. Тому і читається як першоджерело книга М.Івасюка «Монолог перед обличчям сина», адже це справді незамінна книга, особливо для того, кому цікаво дізнатися яким автор «Червоної рути» та «Водограю», і ще сотні інших пісень, був насправді.

Автор не шукає оригінальності у сюжетній побудові, тому починає книгу із народження Володимира, і у своєму незмінному стилі (розрахунок на розділи), намагається передати все таким, яким воно було насправді, що автор відчував від першого дня, коли побачив на руках у своєї коханої дружини Софії їхнього першого сина у повоєнний, але ще далеко не мирний період: «Уся велич, краса і поезія світу – у цій крихітній істоті, яку я несу, мов найкоштовніший скарб, у нашу хату. Це – мій син. На теплій селянській печі дружина розповиває його дуже обережно й трошки невміло, навіть боязко, ніби він із тонкого й крихкого скла, і зиркає на мене згорда, її погляд неначе промовляє: «Дивись, якого сина я тобі подарувала!» Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло нам кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик – то цемент, який перетворює родину в моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве в наших взаєминах, щоби не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину» [с.14].

Батько надзвичайно пишався своїм сином, його народженням, та й взагалі, що він у нього є. Вимогливе виховання дало свої результати. Про першого Володиного вчителя музики М.Івасюк у книзі пише: «Учитель працює з ним на повну потужність, бо він глибоко вірить в одну незаперечну істину: у хлопчикові зростає і формується справжній музикант. Він любить його розумною любов’ю: без найменшої поблажливості, з максимальної вимоги»[с.49].

Володимир Івасюк вже вмів грати на багатьох музичних інструментах, не пішовши ще до школи. Він ще з дитячих літ вважав, що йому не потрібна звичайна школа, якщо є музична, але батько Михайло знав краще. Все було в родині так, як батько казав, а не слухатися його було великою неповагою. Надмірне на посилене виховання дало свої результати, що привело сина до слави, а вже за свою славу молодий композитор розплатився своїм життям.

Батько не хвалить, не ідеалізує, не возвеличує свого сина. Всі звикли бачити Володимира Івасюка бунтарем, розбишакою, дівочим звабником, в чомусь і хуліганом, людиною, яка лікувалася у психлікарні, але тонку його душу не змогли відчути навіть ті, з ким зближувався душами молодий композитор. Ніхто навіть у численних інтерв’ю не згадує Володимира тонким і вразливим чоловіком, який відчував пісню зсередини, жив нею. Ми звикли бачити Володимира бунтарем проти радянської системи, а він таким ніколи не був. Те, що він робив у музиці, було надбанням із зарубіжних країн, а модернізм його пісень був його власним, оригінальним стилем. Автор не виступав з маніфестами за незалежність України, так чому йому не приписують любов до Батьківщини, душевний ліричний мелодраматизм, а притавровують бунтарний націоналізм? Автор далеко не про це хотів сказати нам у своїх піснях, а ми всі так звикли заїждженими думками сприймати молодого композитора, якого ніколи не бачили вживу, і тим більше мало бачили інтерв’ю з його участю.

Батько це все спрощує. Він на все відкриває очі. Пише так, як воно було насправді, щоб ніхто не вигадував того, чого не було, навіть якщо це художній вимисел. Версію про смерть свого сина тільки він міг знати, чи хоча б догадуватися, але про це він змовчав, навіть у книзі, яку зміг написати багато років після смерті свого єдиного сина.

Про цю книгу можна писати дуже багато, але краще прочитати її. Коли батьки пишуть про своїх дітей, як ось це зробила мати Андрія Кузьменка, Ольга Кузьменко, у книгах: «Моя дорога птаха» та «Скрябін», це вже сприймається як щось надзвичайно болюче, прикре, яке не загоїться навіть часом, з чим доведеться жити та заховати далеко у свою сокровенну клітку сумних спогадів. Самому Михайлу Івасюку це вдалося зробити незадовго до своєї смерті, а пережив батько сина майже на двадцять років. Можливо тому його творчість не так добре знають, як знають про найбільш довершений твір його життя – його сина Володимира.