sl1 sl2 sl3

Несподіване повернення Григорія Тименка

При досі нез’ясованих обставинах ще в 1968 році зник молодий поет Григорій Тименко, так і не діждавшись виходу своєї першої збірки. Тільки цьогоріч книжка «На вулиці мертвого сонця»  побачила світ у серії «Третє тисячоліття: українська поезія» у видавничому центрі «Букрек» (Чернівці). Вона разом із п’ятьма іншими поетичними томиками (Леоніда Талалая, Ігоря Римарука, Анатолія Кичинського, Василя Герасим’юка та Інги Кейван) відзначена  спеціальною премією на ХХІІ Форумі видавців у Львові. До виходу творів Г. Тименка безпосередньо причетний голова редколегії серії,  академік Іван Дзюба, який упорядковував її і написав велику передмову, післямова – Олеся Бердника.

Зауважу, відбулася низка презентацій незвичайної збірки, починаючи з філологічних факультетів Львівського та Чернівецького університетів, продовжена в Українському фонді культури та в Києво-Могилянській академії. Самотужки зібрали шанувальників поезії Тименка у Бориспільському історичному музеї на Київщині. Заплановано також презентації в Івано-Франківську та Тернополі, інших обласних центрах.

Почну з останньої презентації. Модеруючи на ній, професор, завідувач кафедри української літератури Києво-Могилянки Володимир Моренець відверто зізнався, що це прізвище почув уперше, попри те, що весь вік займається літературознавством. Проте й зазначив, що Тименкова поезія настільки вирізняється навіть серед широкого кагалу «шістдесятників», де присутні імена найславетніших нині Василя Симоненка, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча, багатьох інших та й сучасних літераторів, що вона обов’язково приверне загальну увагу шанувальників красного письменства. У передмові академік Іван Дзюба зауважує: «Він наче був рокований на трагічну долю. В поезії його раз у раз зринає мотив невідворотності смерті (це в двадцять років!) Був не від світу цього – такий красивий і пречистий. Його красу годилося б назвати демонічною, якби Демон міг бути зичливим і лагідним. Ангельською не можна назвати, бо була не солодкою, а присмученою, і проглядала в ній якась фатальність. Ця краса і пречистість немов би створювали незриму, проте відчутну межу між ним та іншими людьми. Відчуття дистанції посилювалося його випаданням з житейського рівня самовираження, зосередженістю на духовних аспектах буття, самою манерою висловлюватися значливо, трохи «абстрактно», тобто у вагомих поняттях, неабияк. Мотив самотності в його поезії важить не менше, ніж мотив смерті…»

Оцю заінтригованість на презентації вдало доповнили родичі поета. Зокрема, професор Академії педагогічних наук Володимир Тименко висловив велике задоволення, що книжка «На вулиці мертвого сонця» нарешті побачила світ у Чернівцях. Згадав, що після того, як раптово не стало Григорія, до матері приходили вітання саме з Чернівців, де, до речі, побачила світ і його збірка. Чи випадковий збіг обставин? На жаль, відповісти на питання поки що ніхто не може. Це – справа майбутніх дослідників його творчості. На вечорі студентки академії читали вірші з великим інтересом.

Зосереджу увагу й на виступові поета, Шевченківського лауреата Василя Герасим’юка, котрий спробував заглибитися  у стилістику творчості поета.

– Здавалося б, – сказав він, – знаходимо у збірці звичайнісінькі слова, котрих діткається будь-який із поетів різних часів, та в Григорія вони витворюють особливу сув’язь, що обертається авбсолютно несподіваними, тому й відкривального характеру образами і думками. Це, можна сказати, із секретів творчості. Проте якщо існує такого рівня талант, то мусять бути і секрети.

На презентацію в Українському фонді культури завітали академік Георгій Філіпчук, відомі письменники Петро Засенко, Анатолій Качан, історик Володимир Білінський. Мова зайшла насамперед про слід поета не тільки в українській культурі, а й історії. Історії «шістдесятництва», куди, безперечно, входив ще не до кінця духовно сформований молодий літератор, хоча позицію його легко вловити навіть у таких рядках:

Україно, синій плескіт хвилі

Тче узлісся в’янучих лісів,

Україно, ти найбільше горе

І найбільша в світі голосінь.

 

В чорнім вирі гаснуть твої очі,

Білі крила – складені ножі…

Україна втомленого Бога

Вибрала для себе у мужі.

Однозначно, позиціонованість деяких шістдесятників йому начебто не притаманна. Важко позбутися новаторства думки. Отой «втомлений Бог» творить те, чого багато хто не зміг зробити у своїй куди вичерпнішій творчості, котра тривала не кілька свідомих літ, а довгі десятиліття.

Закономірним є й звернення автора передмови до книжки: «Поетична спадщина Григорія Тименка, якщо зважити на обставини його біографії, досить об’ємна – дві машинописні збірки, які встиг підготувати і «видати» сам автор, та ще розрізнені цикли і вірші – їх кілька десятків. Цілком можливо, що це ще не все; щось може зберігатися в архівах його знайомих-літераторів». Якраз на це питання звернув увагу Петро Засенко, який був добре знайомий із Грицем Тименком, розповів, що якраз у ті часи працював у видавництві «Молодь», довкола якого гортувалася найталановитіша творча молодь у літературній студії, очолюваній Дмитром Білоусом. Засенко запропонував Грицеві підготувати вірші до альманаху «Вітрила», що він зробив з короткою біографією та фото. Все це було надруковано. У вісімдесятих роках Олесь Бердник, який товаришував з Тименком, опікувався ним, подав добірку його поезій до журналу «Україна».  2002 року на сторінках журналу «Київ» пан Петро опублікував власні спогади й добірку творів Тименка.

Посутньо розширила світоглядні масштаби  молодого літератора викладачка філологічного факультету Світлана Кирилюк, вибудовуючи взаємозв’язки у часі і просторі 60-х років минулого століття, розкриваючи Григорія Тименка – як щирого друга і сина Батьківщини, котрий свідомо виступав проти системи. Як надзвичайно талановиту людину, що інтуїтивно вийшла на пошук зв’язків із поезією 20-30-х років, знищену й не відому його поколінню, поезією без пафосу, притаманного «шістдесятникам». «Усе в поета, – підкреслила вона, – сповнене якоюсь ваговитістю, він роздумує про сенс життя, про «смерть Бога» й абсурдність життя без нього, про буття і саморозуміння «я», про трансцендентність, про самореалізацію і, врешті, про одвічне – життя і смерть. Але попри це, блиск надії, світла неодмінно присутній у його поезіях».

Хочу потвердити слова з назви статті «несподіване повернення» й пояснити їхню сутність. Бо й справді історії, либонь, мало відомі такі повернення через півтоліття, коли не одне покоління встигло відійти. В нашій державі, можна сказати, втретє помінявся суспільний лад, після колоніального гніту ми начебто стали незалежними. Та волю довелося виборювати зі зброєю в руках. Ціною незбагненних жертв ми перемагаємо знавіснілого ворога, який позбавив життя багатьох великих українських мистців – Василя Симоненка, Василя Стуса, Володимира Івасюка, Івана Миколайчаку. Нині ж додаємо до цих списків і Григорія Тименка. Тиранія позбавила їх життя, та не подолала великого таланту, що змушує здригатися і вірити в нові перемоги:

Волію я не бачити ніколи

Ганебний шлях служіння ворогам,

Бо краще, синку, кинутись у море

Аніж фальшивим кланятись богам!

Мирослав Лазарук

http://litgazeta.com.ua/reviews/nespodivane-povernennya-grygoriya-tymenka/