ПОЕЗІЯ ЯК СПРОТИВ

Творчість Віталія Колодія в координатах сьогочасних буднів

Віталій Колодій. У світлотінях летючої миті : афоризми і максими буднів. – Чернівці: Букрек, 2014. – 140 с.

Ця книжка вийшла друком торік, хоч, як кожна подібна робота письменника, починалась задовго до свого безпосереднього оприлюднення. Був у В. Колодія ще у 80-х цикл під тією ж назвою, сповнений більше камерних тонів і з чіткою вказівкою на «неодногранну суть життя і слова». Були короткі, але місткі за змістом жанрові форми. Була громадянська та філософічна складова поезії, оприсутнена фактично в кожному з виходів цього автора до читача.

Та у цій книжці В. Колодій дещо інший, і ця інакшість далеко не камерного штибу, а прямішого, безкомпроміснішого резонування на гострі дисонанси теперішньої реальності. Маємо «тугу дисонансів», як означила свій подібний настрій Ліна Костенко, вражена тим, як «цунамі брехні» накрило Вкраїну. В. Колодій, шукаючи гармонію в тій нерозлучній з кожним справжнім поетом тузі, назвою акцентує ніби і мʼякше – на світлотінях, хоча в самих віршах хвиля осуду не менш безпощадна, як у циклі віршованих сатиричних мініатюр щойно згадуваної авторки «Коротко, як діагноз». Осуд В. Колодія торкається фактично всіх вартих того сфер української дійсності. Ставиться під сумнів сутність висот державного дому, якщо там правлять бал розкоші; поняття «політик» і «людина» розмежовуються як здебільш діаметрально протилежні; страждається через відсутність свого українського Вашингтона; висловлюється гірке побоювання, що «нас ізнов згуртує / Міцна нового рабства сіть».

Важливо, що поет, діагностуючи загальнодержавний, загальнонародний, навіть уселюдський організм, не звинувачує в наших бідах лише московських зверхників, бо дає передовсім морально-етичну оцінку багатьом вадам внутрішнього порядку. Небезпечне оживає навіть у специфічно забарвленій лексиці, на перший погляд, далеко непоетичній («людовиська», «ревище», «базіки», «нікчеми», «пройдисвіти», «пустограї», «петелька», «хитрощі», «бронежилети» – неодмінний «аксесуар» багатьох українських парламентарів, «русоідіоти», «шизопатріоти» і т. под.). Гостроту інвективного тону разом з тим підсилюють сакральні формули («благословен і щастен Божий мир», «пророк», «вражда», «сотворити»), яких – «многість». Тропіка теж специфічна і, сказати б, несподівано-промовиста: «вітер-патріот», «влади каламуть», «солодка кров народна», «ешафот як пʼєдестал», «дощі полинні», котрі йдуть і йдуть «полинною Україною». А та на калинових мостах прощається з собою, «розводячи нам руки на хрести».

Чітке розуміння коренів зла, однак, схоже, не дає поетові змоги означувати їх як «від себе», він прагне долучити до осмислення та означування і свого співрозмовника. Чи не тому у збірці чимало питально-риторичних інтонацій, застосування загальніших «ми», «ви» замість особистіснішого «я», алюзій на Шекспіра, Шевченка, Франка, Достоєвського, Довженка, Стуса, світову філософську класику. Разом з тим декларовані думки, зумовлені жанровою природою афоризми й максими (а враження підсилюють промовисті ілюстрації – художні роботи Олени Бржосніовської та Андрія Антонюка) йдуть суто від поета, його власного життєвого досвіду і переконань, звісно, акумулюючи досвід багатьох. Іноді й натяку, рядка, відкритого запитання виявляється досить для того, щоб вони «вистрелили»: «О просвітителі, усім часам угодні…»; «А що у кожнім? Править що думками?»; «Зажерливості власній зробить спин / Хіба що на мільйон один»; від людини «Нічого в світі не бува добріш, / Нічого в світі не бува жорстокіш»; «Так близько між собою не були ще / І праведне, і всі блудливі грища»; «Якщо приходить мода на святе, / То меншає святого».

Поміж цими сміливими і правомірними судженнями під кінець книжки виринає, як теплий зелений паросток на лоні асфальту, мотив часу, його невблаганної плинності, як і обмеженості людського життя – однієї летючої миті: «Та виплива крізь передгроззя зблиски / Усміхнена дитиною колиска, / Немов Господній знак»; «Стоїть у церкві з бабцею онука. / І поміж ними – / Тільки мить». Мені здається, В. Колодій невипадково – задля змʼякшення тієї ж «туги дисонансів» і задля утвердження гармонії – цими несподіваними душевними сплесками завершує психологічно складну розмову з читачем, хоч це також апеляція, але вже в іншій манері.

Сумно, що апеляція відомого українського Поета і Громадянина до тих, кому вона передусім адресована, смію думати, не буде ними почута з однієї простої причини: вони книжок не читають, отож не відають, що такі морально-етичні попередження у світовій літературній практиці зʼявляються в часи буремні та переломні. Афоризми й максими В. Колодія – діти саме такого часу і їхня місія та ж. І якщо цей автор стверджує «Прощається з Вкраїною Вкраїна», використовуючи недоконаний вид ключового дієслова, значить, він, автор, іще сподівається на зворотнє, дарма що в цьому сподіванні більше «contra spem spero». Передостанній вірш «Ми – є. З правіку ми. І – на віки», може, найбільше допомагає читачеві сприйняти авторську позицію не в одному трагедійному ключі. Художнє документування таких складних явищ виразного духовно-творчого протесту є чи не першим покликанням сьогочасної української поезії.

Лідія Ковалець,

доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури

Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича