sl1 sl2 sl3

«Свято слова» у Вижниці

Так іменували вижничани зустріч у районній бібліотеці та у нещодавно відкритій Літературно-мистецькій світлиці Вижниччини з буковинським новелістом Анатолієм Томківим.

Творча імпреза, організована відділом культури  райдержадміністрації, колективом бібліотеки, місцевою інтелігенцією перетворилась в одкровення автора і аудиторії із відчуттям тривоги, коли громадяни держави гинуть в боях за її долю, питання самоутвердження нації  з  теоретичного трансформується в  практичне,  а  потреба ідентифікації самих себе в історичному процесі стає потребою часу.

Тональність події задали хвилина мовчання у пам’ять про загиблих на Сході буковинців, члена клубу творчої інтелігенції, педагога, краєзнавця Михайла Іванюка, який нещодавно відійшов у вічність, та  пісня про солдата у виконанні солістки фольклорного колективу Анни Мацюк, що підтвердило логіку моменту, бажання учасників зустрічі говорити про творчість гостя саме в такому контексті реалій. Адже того  дня керівництво району відмінило розважальні заходи, якими славиться батьківщина Назарія Яремчука, в тому числі і Міжнародний фестиваль «Перлина Черемошу».

Втім, це вимушене затишшя якраз і спонукало людей глибше заглянути, насамперед,  у самих себе через  призму художніх образів письменника, пізній дебют якого  засвідчив відповідальне ставлення і до творчості, і до слова.

Анатолій Томків, фактично, земляк вижничан — з сусіднього Путильського району за перевалом «Німчич», з висоти якого відкриваються краєвиди Карпатських гір, де з  мальовничого урочища «Кінашка» на межі вижницької Лопушни і Путильщини Євросоюз  здається  зовсім близьким. Книга  «В Євросоюз через Кінашку», яка вийшла на початку нинішнього року у видавництві Букрек, зацікавила читачів колоритом гуцульщини, характерами, взятими з життя горян,  змальованими  соковито й влучно. Багато хто з присутніх уже був знайомий з новелами пана Анатолія, прочитаними в інтернеті, на сторінках газет і журналів. Наразі ж письменник, колишній радіожурналіст, мав нагоду прочитати свої роботи зі смаковитим гуцульським акцентом,  що викликало хвилю  емоцій у вижничан та підтвердило тезу автора про те, що його новели сценічні, створені для «читання на аудиторію». Слухачі, зокрема, знайшли чимало аналогій колоритній героїні Ілоні з новели «Хто пацив,той знає», з інших новел, а редактор  літературно-мистецького видання «Німчич» поет Манолій Попадюк  висловив бажання долучити до подібних слухань ширшу аудиторію, аби більше людей мали змогу відчути справжнє «свято слова».

Аплодисментами оцінили слухачі і  одноіменну з назвою книжки новелу «В Євросоюз через Кінашку» з її головним персонажем гуцулом Мільом, що пристрасно переймається політичними процесами в державі, мріє «побудувати Верховну Раду на Кінашці», аби депутати бачили, у якому напрямку треба вести державу… Ведуча зустрічі головний спеціаліст відділу культури Вижницької райдержадміністрації Ангеліна Юрійчук висловила припущення щодо ймовірної присутності у залі прообразу Міля в особі краєзнавця, письменника Михайла Софійчука.  І хоча образ, ясна річ,  збірний, автор погодився з  аналогією, адже родинна хата пана Михайла, невтомного дослідника репресій буковинців у радянські часи, саме на Кінашці. Не перечив  цьому і Михайло Матвійович, який на знак вдячності автору виконав гуцульські мелодії на  скрипці і сопілці.

Зауваживши, що новели Томківа сприймаються легко, "без будь-яких зусиль над собою", зі сльозами на очах прочитав новелу «Штолі» громадський діяч, лікар Вижницької районної лікарні Богдан Іванович Гришин-Грищук, син блискучого інтелектуала, літописця розстріляного Відродження Івана Петровича Гришина-Грищука.

Загалом, тема репресій звучала на зустрічі часто, адже вижничани бережуть пам’ять про тих, хто боровся з тоталітарною системою ціною жертв, сотень і тисяч  депортованих у ті місця, звідки сьогодні на Схід України потрапляють загони терористів. Книгу, у якій вміщено також і новели-нариси про репресованих земляків, автор презентував  присутній на зустрічі завідуючій Вижницьким краєзнавчим музеєм Михайлині Іванюк.

Символічний образ «штолів» —металевих шипів, що їх гуцули вкручують в підкови коням, аби не ковзали на слизькій дорозі, викликали у вижничан жваві асоціації, думки про потребу збереження національних особливостей — еволюційних скарбів людей, які живуть у горах. І серйозно, і не без гумору керівник профспілки освітян Вижниччини, корінний гуцул Ярослав Борсук згадав радянські часи, коли молодь, повертаючись з армії, вважала за престижне розмовляти російською, а не українською, тим більше гуцульським діалектом. Ярослав Семенович розповів про епізод з парубком, який, повернувшись з армії додому, намагався говорити російською  на хуторі  Околена:

— Пішов у гори до одинокої бабульки, якій треба було зварити їсти, і питає : «Бабко, штолі тєбє сваріть»?... А бабця каже: «Синку, я не годна хліб їсти, а ти хочеш, аби я  штолі жувала»…

Як приклад, виступаючий згадав харків’янина Гната Хоткевича, який у  «Кам’яній душі» зміг тонко передати душу гуцула. Тому, вважає освітянин,  художнє втілення теми земляком-сучасником, що перегукується з творчістю знаменитої гуцулки-розтоківчанки Марії Матіос, інших творчих особистостей Гуцульщини слід вітати. Твори Анатолія Томківа спонукають бачити в гуцулах не «аборигенів», а «природних інтелігентів», які живуть у гармонії з природою і спроможні творити суспільну гармонію за європейським зразком, як би цього не хотілося тим, хто не сприймає рядків українського гімну «Ще не вмерла»... Однак, підхід до самих себе має бути самокритичним, вважає Ярослав Семенович. «Ми знаємо,— наголосив він, — що війна рано чи пізно закінчиться. Але  чи ми подужаємо самі себе?.. Чи зможемо змінитися кожен у своєму віці і стати новими громадянами»?

Новели Томківа не дають відповідей на це питання, але зосереджують увагу на шляхетності, толерантності буковинців, на європейському способі їхнього мислення. Ангеліна Юрійчук поділилася враженнями про прочитану нею в інтернеті новелу «Кляті москалі», де немає ненависті до народу, який, сьогодні тоталітарна влада в Росіє зомбує ненавистю до українців,  а є розуміння того, що українство рано чи пізно реалізує себе як державотворча нація. Зважаючи на «сценічність» новел Томківа, пані Ангеліна запевнила, що уже бачить виконавця головного героя новели — репресованого вуйка Остафія, трудолюбивого газду, господаря, готового до прощення, але не готового бути кимось іншим,окрім як самим собою у цих горах.

У своїх відгуках вижничани неодноразово підкреслювали, що новели Томківа легко проектуються як на дійсність,так  і на історичне літературне тло. Бажаючих поділитись враженнями було багато. Редактор Вижницького районного радіомовлення Микола Огродюк знайшов паралелі у творах Томківа з творчістю іншого гуцула — Данила Харов’юка з Підзахаричів, новели якого читаються так само  «на одному подиху», зрозумілі і близькі корінним гірським мешканцям.

—Дуже приємна атмосфера! Я не шкодую, що прийшов сюди,— резюмував молодий поет, педагог Вижницької загальноосвітньої школи імені Юрія Федьковича Віталій Шпанюк, уродженець Верхньої Товарниці, яка згадується у новелах Томківа. Свої почуття Віталій передав рядками з поетичної збірки «Крізь серце і душу», яка вийшла нещодавно у Львівському видавництві «Плай»:

Не знайти прекраснішого краю,

Хоч би й обшукати світ увесь,

Я там жив,повірте,я ж то знаю:

В горах люди ближчі до небес…

Віталій погодився з тим що роботи Томківа нагадують мікрокіносценарії, однак, вважає, що екранізувати чи інсценізувати їх не обов’язково, адже образна мова дає можливість кожному читачу стати окремим «режисером», відтворити картину в індивідуальній  творчій уяві.

—Я відчула тут своє дитинство…—хвилюючись, сказала викладач Вижницького коледжу прикладного мистецтва Ольга Круглюк, галичанка, яка вчилась у школі в Розтоках, де директором був батько Анатолія Микола Михайлович Томків, і де вчилась письменниця Марія Матіос. «Пробачте, бо я пробачаю усім і все. Але пам’ятаю про всіх і все. І хочу правди. Бо без правди не годен», — зачитала пані Ольга рядки з повісті письменниці «Черевички для Божої матері».

Спонтанно, під знаком тривожної доби зустріч переросла у  «родинний» формат, бо з’ясувалось, що у різні роки з педагогами Томківими у Розтоках пересікалось чимало відомих нині людей. Хтось про когось знав, або чув, а  новели Анатолія якраз і звели усіх віч-на-віч — і тих, хто став прообразом героїв його творів, і тих, хто просто любить свій край, не забуває, звідки він і якого роду. Ці думки зривались з струн скрипки методиста районного будинку культури Ганни Ватаманюк, яка виконала Карпатську сюїту Мирослава Скорика. Вона натхненно грала і для  присутніх, і для чоловіка, кадрового військового, який у ті хвилини ніс службу на Сході України.  Директор Вижницької школи мистецтв Іван Ковалюк об’єднав родину чудовим співом і грою на гітарі. Сказали схвильовані слова однокласник Анатолія лікар районної лікарні Василь Яків’юк, виконуюча обов’язки керівника районної бібліотеки Ольга Ямбор, а всі разом заспівали гуцульські коломийки, що вже не потребувало якихось інших слів, бо об’єднувало краян на генетичному рівні — переконливому, як вічна краса Черемоша і Карпат.

Учасники зустрічі відвідали Літературно-мистецьку світлицю, яку вижничани нещодавно створили, аби зберегти інтелектуальний дух  «Воріт в Буковинські Карпати», де у різні часи побували класики української літератури від Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Івана Франка, Олеся Гончара, Ліни Костенко до багатьох відомих імен сучасності. Залишивши запис у книзі Світлиці, Анатолій Миколайович сказав, що такі осередки українського духу є орієнтирами для поколінь. Основа його покоління, людей, яким нині за п’ятдесят, формувалась в добу «Білого птаха з чорною ознакою», фільму геніального буковинця Івана Миколайчука, зйомки якого відбувались у  рідних пану Анатолію Розтоках. За влучним висловом автора вступної статті до книги «В Євросоюз через Кінашку» лауреата Шевченківської премії поета Василя Герасим’юка, це був час Птаха і Водограю… Сьогодні він ожив у серцях і душах вижничан на «Святі слова»…

Антон  Глиця