sl1 sl2 sl3

Ковток роси живої.

Ім’я поета Василя Місевича добре відоме українському читачеві. Він — член Національної спілки письменників України, автор 17-ти поетичних та трьох історико-краєзнавчих книг, лауреат літературних премій ім.Сидора Воробкевича, Дмитра Загула, Василя Симоненка. Окремі з творів перекладаються російською, молдовською та італійською мовами. На слова В.Місевича буковинськими композиторами написано ряд пісень. І це закономірно. Його поезії образні, непідкупні і щирі, насичені карпатським колоритом.

Нещодавно у видавничому домі “Букрек” вийшла книга вибраних творів В.Місевича із символічною назвою “Ковток роси живої”. У ній автор продовжує і розвиває провідні теми своїх попередніх книг — з висоти прожитих літ осмислити наше минуле і сьогодення. Книга поділена на 7 промовистих циклів: “Не хоче скрипка говорити”, “Наслухає тишу мати”, “Три зернини проросло”, “Все поправить життя”, “Спіймати мить у часі”, “Ти затужила цвітом”, “Вікно у казку” (останній цикл для дітей молодшого шкільного віку).
Особливо запам’ятовуються вірші, в яких йдеться про перші повоєнні роки, воїнів УПА, простих краян з їхніми нелегкими сільськими буднями. Не можна без хвилювання читати рядки про п’ятирічного хлопчика, який чекає на повернення з війни свого батька. Він загинув, “спить у шинелі під чужими яворами”. Але дитині у це повірити важко. Йому здається (це вже з іншого вірша), що “татко приїде. Звичайно, на танку”.
Мова поета правдива і переконлива, світла і чиста, як ранкова роса буковинських лугів. Вона густо насичена метафорою на зразок: “Дихнула хмарині в обличчя бджола, і хмара слухняно скотилась за обрій”, “Вмиюсь квітом медунок на колінах громів”, “Проснулись проліски малі і випнулись на пальчиках” і т.д.
Василь Місевич від природи самобутній і талановитий поет. Йому легко підкоряються складні взірці світової літературної традиції: сонет, рондель, рубаї, хоку. У кожному творі поет зірко вдивляється в наші будні через своє, по-дитячому оголене світобачення, прагне осмислити наше життя, роль і місце людини на планеті Земля. У віршах грають щедрі розливи барв і звуків малої батьківщини автора, стривожено нуртує відгоміння непростих доль і переживань.
Рядки його поезій віддзеркалюють блакить отчого неба, гірських потоків і річок, а головне — вони наскрізь пройняті любов’ю до нашої чарівної та зболеної нескінченними лихоліттями України. Ось як закінчується один з віршів на цю тематику:
А вись — золота й солов’їна —
Гойдається в такт і пливе.
Послухаю серце Вкраїни.
Ще б’ється…
Ще б’ється.
Живе.
Нижче пропонуємо читачам добірку віршів з книги “Ковток роси живої”.

*  *  *
Потік тече, тільки в'ється, мов линва,
За лісом і яром щезає на мить.
Намоклі дощі не вовтузяться в ринвах,
І тихо надворі, і голос мовчить.

А що говорити? Так звично озонять
Найдальші оселі в обіймах ріки.
Новий капелюх припасовує сонях,
Старі димарі вигрівають боки.

Нікому не треба жалітись на вроду.
Тут кожен вродливий і сам собі пан.
Проціджують яблуні сік, наче воду,
Сади прогортають руками туман.

І видно, і світиться м'ятне довкілля
На всю батьківщину, на всенькі світи.
Курличуть трембіти, брунькується
зілля…
Наш Отче Високий, цю мить освяти!

І засвітиться Слово
І таке це погідне, розвеснене слово,
І такі журавлині над світом ключі!..
Притулюся до неба обличчям шовково
І почую, як сплять на світанку дощі.
Можу срібні потоки спинити у зворах
І веселку привести на отчий поріг.
Можу пісню співати із птицями хором
І зігріти у пазусі місяця ріг.
Все я хочу і можу! Ні горя, ні муки,
Ні каміння в дорозі, ні втрачених зір.
Ви беріть моє серце, беріть мої руки,
Вони гріють вночі, наче музика гір.
Тут я жив і зростав золотою лозою,
Тут схилюся чолом у шипинських лугах.
І засвітиться Слово на сонці росою,
І лежатиме сонце мені у ногах.

Жінки — як загадка
Жінки, жінки…
Мадонна чи мадам...
Ну, як там ще? У Господа спитаю.
За вас колись віддав ребро Адам.
І я б віддав, та зайвого не маю.

Життя жіноче — то тривоги й біль,
Жага і пристрасть — бути чи не бути?
Мені б лише не хвилечку відчути,
Що ви десь поруч, і не треба більш.

У кожного свої гріхи і вади.
За все спитає і розсудить час.
Прощаю вам і ревнощі, і зради,
Бо теж, зізнаюсь, зраджував не раз.

На серці є, на серці буде рана...
Любов спізнати б, випити до дна...
…Твою цілую руку я, кохана.
Яка глибока, вічна таїна!

*  *  *
Сад молодіє влітку.
Яблука ранні.
Дощ наступив на квітку.
— Вибачте, пані.

Травами землю вкрито.
Юні блавати.
Хочеться вишням жити
І цілуватись.

Тепло щебечуть віти
Матінці днині.
Хочу прийти і гріти
Гнізда пташині.
Крони густі, мов щітка.
Сонце багряне.
Дощ освіжає квітку.
— Дякую, пане.

SOS
Хто, Вкраїно, тебе оборонить
Від зневаг і чужинських оков?
Навіть ангел —
святий охоронець —
В безстрокову відпустку пішов.

Говорять гнізда втомлено і хрипко,
В усі щілини темінь заповзла.
Вишнева гілка вибиває в шибку
Свою “морзянку” під крилом села.

Риплять дерева тонко, вечорово,
Гнучке гілля кругом переплелось.
З усіх тире-крапок складаєш слово
І чітко бачиш на папері: SOS.

Читаючи “Катерину”
Вітри у телинку виспівують соло.
За шибкою — вечір і темінь густа.
Сестричка-школярка читає уголос
Про долю дівочу, далекі літа.
На мить лише зиркне й сховається місяць,
І хмари нависли стіною, мов рать.
В хатині немає вже вільного місця.
Набилося люду. Сидять і стоять.
Між ними і я. Непомітно, як гномик,
Присів і сховався в найдальший куток.
Ловлю кожне слово, хоча й не знайоме,
Боюся дихнути, вуста — на замок.
Читає сестричка...
Свистить хуртовина...
Ні вогника в полі...
діброва гуде.
Снігами бреде...
знов бреде Катерина,
Дитя притискає мале до грудей.
Сусід може втретє прикурює люльку,
Я сльози втираю, свій гнів не таю:
— Цей вуйко так пише...
поганий цей вуйко,
Навіщо він мучить Катрусю мою?
Нарешті затихло.
За вікнами груша
Гостей провела.
Вже й домашні лягли.
Щоб інші не знали, не ятрили душу,
Я вирвав той текст і у грубці спалив.
Недремно стоїть наша Пам'ять над часом,
Ґвалтує його круговерть суєти.
Прости того хлопчика, батьку Тарасе,
За те, що вчинив...
І за вірш цей прости.

 

Громадсько-політичний тижневик "Вільне життя"

http://193.169.188.93/socum/3982-poet-vidav-vibrane.html