ЄВГЕН БАРАН. “ІДУТЬ ПРОКАЖЕНІ, ЛЕПРАВІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ЙТИ”…

У Герасимʼюка не вірші – метафори Правди і Кривди людської.

Ти читаєш, витворюється картинка світу і ти носиш не її, ти носиш біль, памʼять, ти мимоволі повертаєшся до витоків, до себе…

„ІДУТЬ ПРОКАЖЕНІ. ЛЕПРАВІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ЙТИ“…


Василь Герасимʼюк. Кров і легіт. Вибрані вірші і поеми. – Чернівці «Букрек», 2014. – 320 с. – (Серія «Третє тисячоліття: Українська поезія»).

Писати про Василя Герасимʼюка непросто. Не так. Писати про  світ поезії Василя Герасимʼюка непросто. Бо кожне наближення буде віддаленням, і кожне віддалення наближенням. Нема на се ради. Герасимʼюкові щастило на інтерпретацію. Віктор Неборак, Костянтин Москалець, Іван Дзюба… після такого інтерпретаційного „тріо“, не згадуючи численні инші намагання наблизитися, в тому числі й науково подібні (т.зв. кандидатські й докторські дисертації), нічого суттєвого не змінюють і не додадуть. Канон визначений. Спробую нагадати:

1. „Василь Герасимʼюк – гордий поет. Аристократ української поезії. Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягти шкалу Всесвіту“ (Іван Дзюба…І є такий поет“);
2. „(…) Василь Герасимюк – надто модерний поет, щоби бути таким собі екзотичним самоцвітом, котрий випромінює архаїчні способи орієнтації та першоджерельні цінності в їхній первісній неторканості. У його новій книзі (як і в попередніх) зустрічаються цілі розсипи знаків модерну, по-бароковому примхливо перемішані зі знаками традиції“ (Костянтин Москалець Навіщо поет у повітрі?“);
3. „Я лише уточнив би, що напередодні Судного дня – за Герасимʼюком – всі інші міфи стають нечинними. Та для християнина кінець світу – це друге пришестя Христа, це надія на вічне Життя. на зустрічі зі святими праведниками, на новий світ без ненависті і страждання. У його поезії ця заповідана Біблією Подія очікується як остаточна катастрофа світу грішників і самого поета, який аж ніяк не вважає себе святим. Звідси і «тривожне світло» на його полотнах“ (Віктор НеборакПоет «останніх речей»: Василь Герасимʼюк і кінець міфології“).
Це частково пояснює мій острах писати про поезію Василя.  Зрештою, ще є й такий момент: читаючи  вірші окремих поетів, ти розумієш, що нічого не додаси до їхнього світу; тоді немає потреби щось там коментувати. А є потреба, зрідка чи частіше, повертатися до перечитання цього поета. Василь Герасимʼюк надається до перечитання.  Він непростий для заучування чи, навіть, запам’ятовування віршів. Тільки перечитання, як сакральну матрицю, ти читаєш, перечитуєш, не запам’ятовуєш, а проговорюєш як закликання, як молитву…

Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,
дарма ваші герої все забрали з собою.
невже не з вами, а т а м
вирішуються питання чести?
(„Друге послання Дмитра з кутів до Галичан“)

Мене завжди дивувала в Герасимʼюкові якась хлопська прозірливість. Так, вінаристократ поезії (за Іваном Дзюбою), але уміє бути вишукано-простим, доступним. Його слова обволікають тебе, як усесвітньою правдою, якій не маєш чим і не маєш чого перечити. Ти слухаєш ці вірші, як одкровення мудрого, але не завжди розумієш сенс тих магічних закликань…
Книга вибраного «Кров і легіт» (так називалася одна із частин його книги «Поет у повітрі») є виповіданням української історії в її гуцульському обрамленні. Найближчою мовою до поезій Герасимʼюка є мова кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (навіть не мова Михайла Коцюбинського)….  Тут треба шукати витоків, не забуваючи про генетичну пам’ять, возведену до стану української вічности.
Герасимʼюкові історії (у тому числі й  історія рідних з їхньою участю у національно-визвольній борні 40-50-х років ХХ століття, а відтак і понесення покарання за цю участь)  є намаганням, і це добре зауважено автором передмови до названої книги Віктором Небораком („Для поета «останніх речей», свідомого дієвої присутності сил зла у світі, важливим є не так засудження зла, як повернення смертній людині її людської гідності“), ствердити віру в її людському покликанні.
Розділи книги (а їх десять) виконструйовані так, що маємо у книзі мапу Всесвіту й назване місце на цій мапі української душі. Герасимʼюк найближчий до Вінграновського у його українськости сприйняття світу. Національний стрижень поезії Герасимʼюка   є визначальним. Без нього, цього генетичного кореня памʼяті, ми не зможемо зрозуміти поета.
У Герасимʼюка не вірші – метафори Правди і Кривди людської. Ти читаєш, витворюється картинка світу і ти носиш не її, ти носиш біль, памʼять, ти мимоволі повертаєшся до витоків, до себе…
Цей міфологічний контекст Герасимʼюкового світу поезій сам по собі нічого не значить, поки ти не  влиєш у нього власної крови. Поки не зрозумієш, що правда поетового світу є доти віршами/словами, доки не усвідомиш, що це мова про твій шанс повернутися до людського в собі.
Я не буду  вправлятися у філологічній спроможності інтерпретувати вірші Герасимʼюка. Просто вклонюся його духові, який допомагає мені захистити свій людський простір:

Я час його застав. З ягням зайшла
з морозу Анна – птаха прошуміла
під стелею і пробудила крила
Маріїїні – два стулені крила.

«Він застудився, Анно…» – до чола
пірʼїну золотисту притулила,
і ночі безкінечної могила
Різдвом була й Великоднем була.

Я час його застав. Його сліди
побачив на траві і на камінні,
в повітрі божества, у тій пірʼїні,

що долетіла до Караганди
і принесла ягнятко, і донині
несе мені його ягня. Куди?
(„Леонардо: сонет“)

У контексті заявленого мені нічого додати. Його звати Василь Герасимʼюк. Родом з Прокурави. Це Його послання. Хто має вуха, най почує. Хто має очі, най побачить. Хто має душу – прийме.

Євген Баран. Василь Герасимʼюк. "Кров і легіт".

http://zolotapektoral.te.ua/evhen-baran-idut-prokazheni-lepravi-ne-mozhut-ne-jty.html#more-8402

 

Ковток роси живої.

Ім’я поета Василя Місевича добре відоме українському читачеві. Він — член Національної спілки письменників України, автор 17-ти поетичних та трьох історико-краєзнавчих книг, лауреат літературних премій ім.Сидора Воробкевича, Дмитра Загула, Василя Симоненка. Окремі з творів перекладаються російською, молдовською та італійською мовами. На слова В.Місевича буковинськими композиторами написано ряд пісень. І це закономірно. Його поезії образні, непідкупні і щирі, насичені карпатським колоритом.

Нещодавно у видавничому домі “Букрек” вийшла книга вибраних творів В.Місевича із символічною назвою “Ковток роси живої”. У ній автор продовжує і розвиває провідні теми своїх попередніх книг — з висоти прожитих літ осмислити наше минуле і сьогодення. Книга поділена на 7 промовистих циклів: “Не хоче скрипка говорити”, “Наслухає тишу мати”, “Три зернини проросло”, “Все поправить життя”, “Спіймати мить у часі”, “Ти затужила цвітом”, “Вікно у казку” (останній цикл для дітей молодшого шкільного віку).
Особливо запам’ятовуються вірші, в яких йдеться про перші повоєнні роки, воїнів УПА, простих краян з їхніми нелегкими сільськими буднями. Не можна без хвилювання читати рядки про п’ятирічного хлопчика, який чекає на повернення з війни свого батька. Він загинув, “спить у шинелі під чужими яворами”. Але дитині у це повірити важко. Йому здається (це вже з іншого вірша), що “татко приїде. Звичайно, на танку”.
Мова поета правдива і переконлива, світла і чиста, як ранкова роса буковинських лугів. Вона густо насичена метафорою на зразок: “Дихнула хмарині в обличчя бджола, і хмара слухняно скотилась за обрій”, “Вмиюсь квітом медунок на колінах громів”, “Проснулись проліски малі і випнулись на пальчиках” і т.д.
Василь Місевич від природи самобутній і талановитий поет. Йому легко підкоряються складні взірці світової літературної традиції: сонет, рондель, рубаї, хоку. У кожному творі поет зірко вдивляється в наші будні через своє, по-дитячому оголене світобачення, прагне осмислити наше життя, роль і місце людини на планеті Земля. У віршах грають щедрі розливи барв і звуків малої батьківщини автора, стривожено нуртує відгоміння непростих доль і переживань.
Рядки його поезій віддзеркалюють блакить отчого неба, гірських потоків і річок, а головне — вони наскрізь пройняті любов’ю до нашої чарівної та зболеної нескінченними лихоліттями України. Ось як закінчується один з віршів на цю тематику:
А вись — золота й солов’їна —
Гойдається в такт і пливе.
Послухаю серце Вкраїни.
Ще б’ється…
Ще б’ється.
Живе.
Нижче пропонуємо читачам добірку віршів з книги “Ковток роси живої”.

*  *  *
Потік тече, тільки в'ється, мов линва,
За лісом і яром щезає на мить.
Намоклі дощі не вовтузяться в ринвах,
І тихо надворі, і голос мовчить.

А що говорити? Так звично озонять
Найдальші оселі в обіймах ріки.
Новий капелюх припасовує сонях,
Старі димарі вигрівають боки.

Нікому не треба жалітись на вроду.
Тут кожен вродливий і сам собі пан.
Проціджують яблуні сік, наче воду,
Сади прогортають руками туман.

І видно, і світиться м'ятне довкілля
На всю батьківщину, на всенькі світи.
Курличуть трембіти, брунькується
зілля…
Наш Отче Високий, цю мить освяти!

І засвітиться Слово
І таке це погідне, розвеснене слово,
І такі журавлині над світом ключі!..
Притулюся до неба обличчям шовково
І почую, як сплять на світанку дощі.
Можу срібні потоки спинити у зворах
І веселку привести на отчий поріг.
Можу пісню співати із птицями хором
І зігріти у пазусі місяця ріг.
Все я хочу і можу! Ні горя, ні муки,
Ні каміння в дорозі, ні втрачених зір.
Ви беріть моє серце, беріть мої руки,
Вони гріють вночі, наче музика гір.
Тут я жив і зростав золотою лозою,
Тут схилюся чолом у шипинських лугах.
І засвітиться Слово на сонці росою,
І лежатиме сонце мені у ногах.

Жінки — як загадка
Жінки, жінки…
Мадонна чи мадам...
Ну, як там ще? У Господа спитаю.
За вас колись віддав ребро Адам.
І я б віддав, та зайвого не маю.

Життя жіноче — то тривоги й біль,
Жага і пристрасть — бути чи не бути?
Мені б лише не хвилечку відчути,
Що ви десь поруч, і не треба більш.

У кожного свої гріхи і вади.
За все спитає і розсудить час.
Прощаю вам і ревнощі, і зради,
Бо теж, зізнаюсь, зраджував не раз.

На серці є, на серці буде рана...
Любов спізнати б, випити до дна...
…Твою цілую руку я, кохана.
Яка глибока, вічна таїна!

*  *  *
Сад молодіє влітку.
Яблука ранні.
Дощ наступив на квітку.
— Вибачте, пані.

Травами землю вкрито.
Юні блавати.
Хочеться вишням жити
І цілуватись.

Тепло щебечуть віти
Матінці днині.
Хочу прийти і гріти
Гнізда пташині.
Крони густі, мов щітка.
Сонце багряне.
Дощ освіжає квітку.
— Дякую, пане.

SOS
Хто, Вкраїно, тебе оборонить
Від зневаг і чужинських оков?
Навіть ангел —
святий охоронець —
В безстрокову відпустку пішов.

Говорять гнізда втомлено і хрипко,
В усі щілини темінь заповзла.
Вишнева гілка вибиває в шибку
Свою “морзянку” під крилом села.

Риплять дерева тонко, вечорово,
Гнучке гілля кругом переплелось.
З усіх тире-крапок складаєш слово
І чітко бачиш на папері: SOS.

Читаючи “Катерину”
Вітри у телинку виспівують соло.
За шибкою — вечір і темінь густа.
Сестричка-школярка читає уголос
Про долю дівочу, далекі літа.
На мить лише зиркне й сховається місяць,
І хмари нависли стіною, мов рать.
В хатині немає вже вільного місця.
Набилося люду. Сидять і стоять.
Між ними і я. Непомітно, як гномик,
Присів і сховався в найдальший куток.
Ловлю кожне слово, хоча й не знайоме,
Боюся дихнути, вуста — на замок.
Читає сестричка...
Свистить хуртовина...
Ні вогника в полі...
діброва гуде.
Снігами бреде...
знов бреде Катерина,
Дитя притискає мале до грудей.
Сусід може втретє прикурює люльку,
Я сльози втираю, свій гнів не таю:
— Цей вуйко так пише...
поганий цей вуйко,
Навіщо він мучить Катрусю мою?
Нарешті затихло.
За вікнами груша
Гостей провела.
Вже й домашні лягли.
Щоб інші не знали, не ятрили душу,
Я вирвав той текст і у грубці спалив.
Недремно стоїть наша Пам'ять над часом,
Ґвалтує його круговерть суєти.
Прости того хлопчика, батьку Тарасе,
За те, що вчинив...
І за вірш цей прости.

 

Громадсько-політичний тижневик "Вільне життя"

http://193.169.188.93/socum/3982-poet-vidav-vibrane.html


Не умолкай, Майдан, не умолкай

«Не умолкай, Майдан, не умолкай» - перша поетична збірка українця, херсонця, будівельника за професією та письменника за покликанням Віктора Залевського. У книзі зафіксовано багаторічний творчий доробок автора, а найбільшою літературно-історичною цінністю є цикл віршів, присвячений визвольній боротьбі українського народу протягом листопада 2013 - лютого 2014 років.

Для широкого кола читачів.

«Той пропаде, хто зловлений!»

Микола Гриценко представив нову поетичну збірку

Нова збірка поезій Миколи Гриценка «На зелених іконах дерев» позначена особливою вітальністю, загалом притаманною українській поезії ХХ століття. Дерево в цьому художньому світі прирівняно до ікони, духовно-містичного оберега, який охороняє людину. Іван Дзюба назвав поетичний світ Миколи Гриценка таким, де «вірш стає великою метафорою життя».

На тлі вітаїстичного перетікання природних енергій і відбувається осмислення власного земного шляху. Суб’єкт лірики М. Гриценка вдається до рефлексій, аналізуючи власне місце в цьому дивовижному часі:

Посеред ночі. Посеред неба.

Посеред степу. Стою.

П’яти лоскочуть

Збуджені стебла,

Вітер лоскоче

Душу мою.

Щоправда, подеколи людині буває непросто пережити якісь катаклізми, породжені, власне, «людською природою». Тільки якщо вона перебуватиме в нерозривній єдності зі світом природи, їй пощастить уникнути цих небезпек. І суб’єкт лірики прагне будь-що зберегти зв’язок зі світом рідного села. Ця поезія часом ідилічна, пасторальна, елегійна та медитативна. А за своєю сутністю — обов’язково філософічна.

М. Гриценко — досконалий майстер пейзажної та пейзажно-філософської лірики. Елегійні мотиви зупиняють час навколо читача, даруючи моменти радості та спокою. Природа — затишний простір, і лише людина може перетворити його на щось непридатне для життя, порушуючи космічну рівновагу:

Великим важко. Вічним — у стократ.

Вони тримають світу рівновагу,

Щоб річка не верталася назад

І щоб коріння берегло відвагу.

М. Гриценко залишається вірним традиційній ліриці, в якій важливо явити не нові формальні знахідки, не інтелектуальне експериментаторство, а показати переживання внутрішнього «Я», яке часом суголосне, а часом антипатичне природі. Ця філософія укорінена у традиційні цінності: природа — це дім буття, який потрібно оберігати. Так само потрібно боронити свою землю, своє джерело, своє дерево від чужинця:

Мій ворог — український демагог,

Який обслинив слово

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

І, проковтнувши «НЕ»,

ввійшов в залежність.

Я демагога ставлю в некролог!

Свобода людини, як переконує суб’єкт лірики, полягає в тому, аби не боятися бути собою. Людині не потрібен натовп, не потрібен галас і шум. Бо самість народжується з тиші й реалізується в нікому не помітних справах. А коли людина починає вихвалятися, вона надягає маску, в якій віддзеркалює штучність і закомплексованість. Майстерність бути людиною — не в тому, аби робити вигляд, а в тому, щоби дорівнятися до себе, причому роблячи це непомітно для інших:

Живу осібно. І мені не треба

Підпирачів, піддавачів і — лже...

Візьму собі пів зоряного неба,

І хай мені мій коник заірже!

Я чую небо. Мене небо чує.

Сузір’ями мережаться слова.

Єдність людини з природою можлива тоді, коли людина віднайде в собі сили почути власний голос. І тоді «мій коник заірже». У світі природи немає штучності й масок, які так часто хоче приміряти на себе людина. Свободу потрібно черпати зі стихій. І йти стежкою життя, випромінюючи легкість від здобутої внутрішньої повноти. Людство не повинно спіймати тебе, бо інакше перетворишся на раба масок і тіней. Вільний той, хто не боїться бігти наввипередки з вітром і сперечатися з сонцем:

Бігтиму я, скільки небом

вготовлено...

Тільки, прошу, не ловіть,

не зловіть!..

Той пропаде, хто зловлений!

Людині загалом властиво бути «зловленою» — різними соціальним конвенціями, правилами, обов’язками.

Українцям часто доводилося захищати право бути на своїй землі. Але головне, як засвідчує ліричний герой поезій М. Гриценка, — не бути ворогами всередині нації, не йти брат на брата, не чинити зухвалої наруги над історичною пам’яттю, яка повинна об’єднувати, а не роз’єднувати:

Коли гарцюють в небесах громи

І скочуються реготом за обрій —

Я думаю про мир поміж людьми,

Про те, що гарні — не завжди хоробрі...

І що веселі є серед сумних,

Що є сумні поміж людей веселих,

І що сприймати треба нас таких,

Як — різнобарв’я в ніжній акварелі...

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

http://m.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/toy-propade-hto-zlovleniy


"Букрек" отримав кришталеву книгу

16 травня Голова Держкомтелерадіо України Олег Наливайко вручив нагороди переможцям Національного конкурсу «Краща книга України», яким щороку відзначаються кращі роботи українських видавництв.

Конкурс започатковано Держкомтелерадіо України з метою сприяти розвитку вітчизняного книговидання, традицій книговидавничої справи,

популяризації сучасних технологій художнього оформлення та друку.

«Гран-прі» конкурсу цього року присуджено видавництву «Либідь» завидання «Скарбниця потребна і пожиточна» (упорядник Валерій Шевчук).

У номінації «Моя країна» диплом ІІ ступеню присуджено видавництву «ІМЕКС-ЛТД» за книгу «Кафедральний собор Рождества Пресвятої Богородиці»; диплом І ступеня та спеціальний приз “Кришталева книга” присудженовидавництву «Балтія-Друк» за книгу «Український пантеон».

У номінації «Життя славетних» дипломом І ступеня та спеціальним призом“Кришталева книга” відзначено видавництво «Либідь» за книгу «СтефанТурчак».

У номінації «Світ дитинства» дипломом та спеціальним призом “Кришталева книга” відзначено видавництво «Чайка» за книжку «Казки для малюків».

У номінації «Арт-книжка» дипломом та спеціальним призом “Кришталевакнига” відзначено видавництво «АДЕФ-Україна» за книгу «Витязь у тигровійшкурі».

У номінації «З глибини знань» дипломом та спеціальним призом“Кришталева книга” відзначено видавництво «Букрек» за книгу «Із Української Старовини».

У номінації «Проза» дипломом та спеціальним призом “Кришталева книга” нагороджується видавництво «Старого Лева» за книгу «Дідо-Всевідо».

У номінації «Поезія» дипломом та спеціальним призом “Кришталева книга” відзначено видавництво «Старого Лева» за книгу «Пора плодів і квітів».

У номінації «Бестселер» диплом та спеціальний приз “Кришталева книга” відзначено видавництво «Фоліо» за книгу «Львівська гастроль ДжиміХендрікса».

У номінації «Мистецтво друку» диплом ІІ ступеню присуджено видавництву «АДЕФ-Україна» за книгу «Витязь у тигровій шкурі». Видавництво «Київське товариство «Купола» за книгу «Собор святого князя Володимира» отримує диплом та спеціальний приз “Кришталева книга”.


Джерело інформації: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=112746&cat_id=109884

Від депортації до депортації

МАКАР Юрій, ГОРНИЙ Михайло, МАКАР Віталій.

Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915–1947). Дослідження. Спогади. Документи. Том 2. – Чернівці: Букрек, 2014. – 900 с. : іл.

На базі зібраних в архівах України, Польщі та Канади матеріалів, з залученням опублікованих документів і значної кількості наукових опрацювань автори виклали своє бачення долі українців Холмщини та Південного Підляшшя від їх вивезення углиб Росії під час Першої світової війни, їх переживань у складі міжвоєнної Польщі, під час Другої світової війни, евакуації (депортації) на підставі Угоди від 9 вересня 1944 р. до УРСР і ганебної акції «Вісла» – депортації в кордонах повоєнної Польщі.

Публікація запланована у вигляді тритомника. Зміст другого тому складають дослідницькі розділи, спогади, документи, ілюстрації.

Видання здійснюється заходами МПП ВКФ «ГЕЛІКОН», а також за підтримки Меморіяльного фонду ім. Теодоти та Івана Климів з Канадського інституту українських студій в Альбертському університеті.

Поезії забагато не буває

На фестивалі "Від Гуцулії - до кряжів Донецьких", який проводиться на Буковині та Прикарпатті до дня народження поета-бунтаря лауреата Шеченківської премії Тараса Мельничука, завжди багато цікавих поетів і багато гарної поезії. Так було і в цьому році. Його ініціатор та організатор Мирослав Лазарук зібрав найкращих.


В рамках фестивалю відбулася презентація четвертої книги серії "Українська поезія: третє тисячоліття" Василя Герасим"юка "Кров і легіт. Видання вийшло у видавничому домі "Букрек" завдяки співзасновнику серії - Міжнорадному благодійному Фонду "Україна 3000" (голова наглядової ради Катерина Ющенко).

Книга, що об'єднує

«3 місяці Майдану – як ще одне життя. Для країни – як ще один старт держави. Те, що не сталося в 2005-му – знову вийшло на вулиці. Майдан 2014 – це три місії в одному місці: євровибір, антикримінальна революція і антиколоніальний рух. Тому Майдан не має завершеної перемоги. Це – рух. В правильному напрямку.

Головне – не зупинятися, навіть, якщо опускаються руки. Бо Майдан довів: ми все можемо, все в наших руках.

З повагою, Луценко. 28.05.14»


Такий напис зробив на книзі нашого автора Віктора Залевського «Не умолкай, Майдан, не умолкай» Юрій Віталійович Луценко.

Презентація книги на Майдані

В останні дні  точиться багато суперечок стосовно того, чи треба розходитися майданівцям чи ні. Більшість схиляється до думки, що Майдан не повинен залишатися  місцем проживання в палатках, але він не може розійтися як рух і дух народу.


(Віктор Залевський під час інтерв'ю на радіо "Київ-FM 98"

Книга херсонця, мужнього майданівця Віктора Залевського саме про це – про український прорив, який здійснили Схід і Захід, митці, політики і прості люди разом.

Актриса Римма Зюбина читала вірші Віктора Залевського для майданівців.

Мер Києва Віталій Кличко ознайомлюється із книгою Віктора Залевського "Не умолкай, Майдан..."

Інга Кейван у "Букреці"

 

Видавничий дім "Букрек" готує до видання збірку поетеси Інги Кейван "Тінь базальту. Тіло базальту".
Знайомимо вас з  новою поезією, яка до збірки не ввійде, але є дуже актуальною для теперішніх непростих часів.

Діти Беслану

Так швидко все забувається,

Швидше, ніж облітають кульбаби.

Ніж — до горла,

Дуло — до скроні,

Обличчя — в долоні.

Маленькі, ніжні тіла -

Офірна пожива Молóху.

Звичні звички,

Звичайні діла -

Між кривавих кусенів ковзатись

Гарячепарного м'яса,

Кривитись скривавленим ротом.

Так швидко все забувається.

Швидше за кліп ока.

В убієнних дітей очей нема,

Як немає почутих пророків.

Ця спокута сліпа, глуха і німа,

На зап'ястях — колючим дротом,

Целофановим шурхотом крил,

Що згорають у чорний дим,

Облітають не снігом — попелом.

Так швидко все забувається —

Зрадлива, зручна пам'ять,

Зручний, невибагливий спокій.

Діти чужі,

Країна чужа.

Три сотні — у руки Молóха,

Чужий, видовищний клопіт.

Усе забувається швидко,

Як крики в Долині Гінном.

Бесланські офірні діти -

Жаский, нерозгаданий сон

Запікся кляпом у роті,

Затерся в звичайних днях.

Долина Гінном крок за кроком

Долає невпинно шлях.

(16.03.2014)


На фото: дизайнер видавництва Ігор Стусик з Інгою Кейван, художницею Галиною Вінтонів та директором "Букреку" Дариною Максимець.