sl1 sl2 sl3

Подарунки до міжнародного дня рідної мови від видавництва "Букрек"

21 лютого на базі Чернівецького обласного центру «Юність Буковини» відбулися урочистості, приурочені до Міжнародного Дня рідної мови. Директор Департаменту освіти і науки обласної державної адміністрації Оксана Палійчук, звернулася до всіх присутніх з вітальним словом, наголосивши, що мова – це найбільше багатство, найцінніший дарунок від Бога. Після привітань, посадовець вручила дітям з села Кримське Луганської області цінні подарунки від видавництва «БукРек».


У рамках святкування також відбулося нагородження найкращих знавців української мови. З нагоди свята Оксана Палійчук разом з менеджером видавничого дому «БукРек» Любов’ю Прокопишин нагородили переможців подяками та подарунками.


Також зі святом буковинців привітали Генеральний консул Румунії в місті Чернівці Елеонора Молдован, голова єврейської громади Буковини Льв Клейман, керівник товариства австрійсько-німецької культури ім. Й. В. Гете «Відродження» Олександр Шламп, голова польського товариства ім. А. Міцкевича Владислав Струтинський.


Мово моя рідна, материнська!
Ти співуча, ніжна і близька.
Хай же дух незгасний український
У житті нас завжди зігріва.
Процвітай же, мово калинова,
І тобі не в"янути в віках:
Мелодійна українська мова -
Чарівний, навік коштовний скарб.

"По статистике, люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками"

Увидела свет книга «Казки для хлопчиків», в которую вошли впервые переведенные на украинский язык произведения чешских авторов

Многие почему-то думают, что сказочные истории читают в основном девочки. Но это не так. Мальчишкам тоже нужны сказки. И недаром в разноязычных фольклорных сюжетах есть столь схожие персонажи: мальчик, рыцарь, дракон… Истории, призванные воспитывать детей настоящими мужчинами, вошли в книгу «Казки для хлопчиків». Ее презентация состоялась недавно в Украинском доме.

В издании собраны произведения чешских авторов, впервые переведенные на украинский язык. Этот труд взял на себя ученый, общественный деятель Виктор Павлюк. В свое время Виктор Игоревич работал в посольстве Украины в Чехии и углубленно изучал культуру западных славян.

— Чехи — самый западный славянский народ, наиболее интегрированный в Европу, — говорит Виктор Павлюк— И на письме они пользуются не кириллицей, как мы, а латиницей. Но день Кирилла и Мефодия, основателей славянской письменности, чехи — в отличие от нас — отмечают как государственный праздник. В средние века они утратили свое государство, а к моменту его восстановления состояние языка было плачевным — сплошная германизация. И тем не менее интеллигенция нашла в себе силы воссоздать всю терминологию. Я задался вопросом: что в первую очередь делали представители чешской элиты (их называли «будители народа») — священники, литераторы, врачи, учителя? И оказалось, что все они… писали сказки. Сказка закладывает основы мировоззрения. Статистика разных стран свидетельствует: люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками. Они вырастают более нравственными и законопослушными гражданами.

Среди авторов, представленных в книге «Казки для хлопчиків», — священники Вацлав Бенеш Тржебизски и Бенеш Метод Кулда, а также педагог, этнограф Франтишек Бартош, фольклорист Матей Микчишек.

— И, конечно, не обошлось без сказок классика чешской литературы Божены Немцовой, — замечает Виктор Павлюк. — Это очень яркая личность. Модернистка, феминистка, как наша Ольга Кобылянская…

К слову, и само издание не обошлось без участия женщин. Иллюстрировала книгу, выпущенную издательством «Букрек», молодая талантливая художница Ирина Стасюк, а составителем стала супруга Виктора Павлюка Оксана Ивасюк. Так что, шутит Виктор Игоревич, гендерных прав он не нарушил. И признается, что уже подумывает о книге «Казки для дівчаток».

Ольга УНГУРЯН, «ФАКТЫ»

"По статистике, люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками"

Про відзначення 100-літнього ювілею М.Г.Івасюка

Є приємна новина у прийнятій вчора Верховною Радою України Постанові "Про відзначення пам"ятних дат і ювілеїв у 2017 році". До неї ввійшов 100-літній ювілей видатного українського письменника, фольклориста, громадського діяча Михайла Григоровича Івасюка, Сам ювілей будемо відзначати 25 листопада. Те, що цю дату буде належно пошановано,  радує не лише буковинців, а й  всю культурну громадськість України. Бібліотеки, письменницькі організації, ЗМІ будуть широко популяризувати творчість письменника.

Видавництво "Букрек" планує долучитися до відзначення ювілею новими перевиданнями творів Михайла Григоровича та випуском  книги спогадів про нього.
Про таку унікальну особистість, як Михайло Івасюк, про його непростий життєвий шлях, про літературну творчість чи викладацьку практику, можна не лише видавати книги, а й ставити п'єси, знімати фільми. І це буде цікаво і повчально для нинішнього і майбутніх поколінь.Як повідомила донька письменника Оксана Івасюк, п’єса може невдовзі з’явитися: за мотивами історичного роману Михайла Івасюка "Турнір королівських блазнів" п’єсу готує Леся Воронюк-Волошина.

Про новинки видавництва "Букрек" у "Доброго ранку, Буковино"

Про видання книг, дитячу літературу та новинки "Букреку". Літературний редактор видавицтва Мирослава Бацай та наш юний читач і поціновувач дитячої літератури Валентин Бацай у гостях у програми "Доброго ранку, Буковино!"

Відео можна переглянути за посиланням:


VII Київська Міжнародна книжкова виставка 15-18 грудня 2016

Програма заходів видавництва "Букрек"

15 грудня, четвер

14.00 – Автограф-сесія Тетяни Винник, авторки книги «Відлуння нашої хати» («Краща книга України» у номінації «Світ дитинства»)

Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)

15.00 – Презентація книги "Казки для хлопчиків". У книзі зібрано чеські казки у перекладі Віктора Павлюка. Виставка малюнків від ілюстраторки Ірини Стасюк.  Пригощання чеським різдвяним печивом від Оксани Івасюк.

Місце проведення – Різдвяна вітальня («Український дім» Хрещатик, 2)

16.00 – Презентація книжки Галини Дацюк  «Янголи Небесної Чоти»

Участь у презентації візьмуть герої книги: Наталя Осьмак, Леся Горова, Олена Бондаренко, Сергій Денисенко, Людмила Синекоп, Олександр Мельник, Олександр Рябокрис, Оксана Гордієць, Нелля Даниленко. Виступить гурт «Рідна пісня». Ведучий презентації доктор філологічних наук професор Микола Тимошик

Місце проведення – Національний музей літератури України  (вул. Богдана Хмельницького, 11)

18.00 – Автограф сесія авторки книги «Божа вивірка»  Тетяни Пишнюк

Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)



16 грудня, п’ятниця

12.00 – Презентація книги Зірки Мензатюк «Чарівні слова. Казочки про мову» за участі дитячого фольклорного ансамблю «Цвітень» при Національному заслуженому академічному народному хорі України імені Г.Верьовки (керівник Марія Пилипчак)

Місце проведення – Різдвяна вітальня («Український дім» Хрещатик, 2)

17 грудня, субота

13.00 – Автограф-сесія лауреатки премії імені Лесі Українки Зірки Мензатюк, авторки книг «Чарівні слова. Казочки про мову» та «Дива українських храмів» («Краща книга України» у номінації «Моя Країна»)

Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)

14.00 – Презентація книги Георгія Рудька «Україна, яку ми втрачаємо»

Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)


15.00 – Автограф-сесія авторки книги «Янголи Небесної Чоти» Галини Дацюк

Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)


16.00 – Презентація третього тому із десятитомника «Ольга Кобилянська. Твори»
Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)

17.00 – Презентація книги «Казки Поділля. Том 31» із 40-томного видання «Українські народні казки», упорядкованого Миколою Зінчуком. Багатотомне видання українського фольклору зможе невдовзі стати номінантом на нематеріальну спадщину ЮНЕСКО
Місце проведення – стенд видавництва («Український дім» Хрещатик 2, стенд 88-В)


 


У новий рік – з новими книгами!

Красоткіна Н. З Україною в серці : поетична збірка у двох частинах / Красоткіна Н. / Упоряд. С. В. Кириленко, О. І. Кіян. – Чернівці : Букрек, 2016. – 352 с.; іл . – (Серія „Школа майбутнього”)
ISBN 978-966-399-391-1 (серія)
ISBN 978-966-399-831-2
Надія Григорівна Красоткіна, талановитий, самобутній і невтомний співець української мови, своєю поетичною творчістю прагне заронити в душах дітей зерна любові й поваги до рідного слова. За фахом Надія Красоткіна – учителька початкових класів з багаторічним досвідом, мешкає в місті Луцьк на Волині. Відома серед освітян як неординарний педагог, письменник і музикант, плідно й творчо працює на поетичній мовно-просвітницькій ниві. У збірці „З Україною в серці” відібрані твори, які змушують задуматися над складним історичним шляхом, який пройшла рідна мова, і зрозуміти її силу та невмирущість, замислитись над глибоким змістом кожного слова, сповненого любові до рідного краю, чаруючої краси природи України.
Друга частина збірки звернена до дітей, учителів, батьків. Автор глибоко розуміє суть і розкриває емоційно-ціннісне ставлення до вічної проблеми „батьки і діти; батьки – діти – вчителі” та закликає діяти за законами добра та любові.
Проникливі поетичні слова-настанови стануть у нагоді вчителям початкової школи, класним керівникам, широкому загалу педагогічної та батьківської спільноти у підготовці сценаріїв свят, різноманітних виховних заходів.


Чабан А. О. Взаємне-потаємне: поезія / А. Чабан. – Чернівці: Букрек, 2016. – 120 с., іл.
ISBN 978-966-399-833-6
Книгу поезій «Взаємне-потаємне» Анатолій Чабан розпочав писати більше півсотні літ тому, коли пізнавав літературну науку на філологічному факультеті Чернівецького держуніверситету.
1964 року, вийшовши за браму вузу з дипломом філолога, він озирнувся і раптом в його серці ворухнулося запитання: «А чому у вищій школі не вчать любові?..» Потім усе життя він шукав того, чого не збагнув і не пізнав в університеті.
Ця книга є певним результатом його пошуків від любові земної до любові безумовної, божественної – любові до всього Сущого.

Сповідь: нарис / В. М. Вакула. – Чернівці: «Букрек», 2016. – 128 с.
ISBN 978-966-399-830-5
В даній книзі розповідається про становлення, розквіт і повний занепад такої галузі господарства як колгоспне виробництво. Зрозумілою, простою мовою розкрито позитивні і негативні фактори соціалістичної системи в сільському господарстві. В цих факторах основну роль відіграє людина праці.


Нечаєва П. М. Наш камертон – Володимир Івасюк : cпогади / П. М. Нечаєва. – Чернівці: «Букрек», 2016. – 192 с. ; іл.
ISBN 978-966-399-821-3
«Наш камертон – Володимир Івасюк» – це друга книга П. Нечаєвої, присвячена В. Івасюкові. Перша – «Безсмертна тінь великих душ».
Ця книга про те, як Музи´ка від Бога Володимир Івасюк задав моральний і пісенний український камертон своєму поколінню, а воно передає його далі – дітям і внукам.
Книга написана на документальному матеріалі, адже авторка з
1987 року вивчала життя й творчість В. Івасюка. Вона мала можливість і радість особисто спілкуватися з батьками композитора Софією Іванівною й Михайлом Григоровичем Івасюками, його сестрами Галиною й Оксаною, на Чернівецькому обласному телебаченні працювала поруч з багатьма його друзями, зокрема, журналістом Жаном Макаренком, режисерами Василем Стріховичем і Василем Селезінкою, оператором Степаном Шпіцом, інженером Віктором Ожогіним, звукорежисером Ніною Щербаковою.
Архівні матеріали, київські зустрічі, інтерв’ю, спогади лягли в основу цієї книги, яку автор пропонує читачам.

«Надто пізно жити завтра»

Гостем «Дня» став Михайло Маслій — автор унікального тритомного видання «Золотий вік української естради» (1960—1980 роки).

У цьому виданні зібрано інформацію про поетів, композиторів, співаків, які творили і творять історію української пісні. Над антологією Михайло Маслій працював понад 12 років, героями тритомника стали 216 виконавців, музикантів та композиторів, які нині живуть у 19-ти країнах!

Це книга спогадів, мудрості, повчань від тих, кого уже немає з нами і пішов у Вічність; а також про тих хто був відомим, а нині несправедливо забутий; а ще про тих, хто є нашими сучасниками і досі своїм таланом прославляє українську культуру не лише на Батьківщині, а й за кордоном. Щоб підготувати це видання, автор здійснив колосальну роботу, розмовляв із сотнями людей, працював у архівах. Тут подані цікаві історії про те, як народжувалися легенди і хіти, якими були композитори, поети-піснетворці та співаки на піку своєї творчості, яку роль в історії пісні відігравали звукозапис, сценічні костюми, радіо й телебачення — про це все можна дізнатися, прочитавши «Золотий вік української естради». Недаремно ж видання отримало спеціальну відзнаку від президента ГО «Форум видавців» Олександри Коваль, котра особисто вручила її Михайлові Маслію. «Нічого прекраснішого, ніж це видання, я ще не бачила. Я просто зачудована», — сказала пані Олександра.

«День» вирішив також підтримати пана Маслія, який здійснив титанічну й суспільно-значиму працю, яка відкриває цілі пласти скарбів українського музично-пісенного мистецтва, а на згадку про зустріч у редакції головний редактор «Дня» подарувала знаковий сувенір нашої газети — «Скриню скарбів».

ВІДХОДИТЬ ЕПОХА, ЕЛІТА, АУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПІСНІ НАЙКРАЩИХ ЇЇ ЗРАЗКІВ

— Книжка складалася з «пазлів» після особистих зустрічей із митцями, інтерв’ю, спогадів... Я хотів розказати про покоління, яке нині почали незаслужено забувати. Якось старша сестра Володимира Івасюка Галина з гіркотою сказала, що про Володю зараз розказують ті, хто з ним разом у трамваї їздив... І я вирішив, що треба задокументувати правду тих, хто не просто знав і спілкувався з маестро, а виконував його пісні, на чиїх очах народжувалися твори композитора, — розпочав нашу розмову Михайло МАСЛІЙ. — Перший текст для майбутньої книжки народився у 2004-му, а останній — у 2016 році. Про деяких митців написав швидко, а були й такі особистості, про яких шукав відомості роками. Дуже шкодую, що не всіх видатних майстрів встиг записати. Не встиг зробити інтерв’ю з популярним композитором Олександром Білашем (ми домовилися про зустріч якраз на той день, коли Маестро відійшов у вічність) і про нього мені розказала його дружина, відома співачка Лариса Білаш-Остапенко у 2004-му... Проте мені пощастило, адже про себе і свій зоряний час із перших уст розповіли Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк (якого жартома називали Контр-Гнатюк), Степан Сабадаш і Михайло Ткач, Микола Сингаївський і Василь Михайлюк, Ігор Білозір і Микола Мозговий, Михайло Гринишин і Віктор Шпортько, Володимир Дідух (8 серпня легендарному квартетові «Явір» минуло піввіку, а ніхто навіть і не згадав) і Раїса Кириченко, Анатолій Драгомирецький і Анатолій Горчинський...

Так вийшло, що деякі з героїв книжки мене самі знаходили. Коли писав антологію, то відчув, що все в нашому житті не випадкове і за всіма досягненнями людини стоїть Божа рука, а зрозуміти це мені допомогло те, що тоді прочитав Біблію... Коли дописав до останньої крапки, відчув, що й сам став кращим і добрішим.

Доленосну роль у моєму житті відіграли незабутні зустрічі, які згодом переросли у багаторічну дружбу, — з Василем Зінкевичем, Ігорем та Оксаною Білозірами, Лілею Сандулесою, Левком Дутковським (саме він, засновник легендарної «Смерічки», став першим у моїй книжці, до речі, скоро будемо відзначати ювілей — 50-річчя популярного ансамблю), Юрієм Рибчинським, Ігорем Покладом, Вадимом Крищенком, Анатолієм Горчинським, Іво Бобулом, Олександром Злотником, Анатолієм Матвійчуком, Богданом Стельмахом, Віталієм Білоножком, Віктором Морозовим, Віктором Шпортьком, Валерієм Мареничем...

Мав щастя спілкуватися із (на превеликий жаль, нині покійними) Назарієм Яремчуком, Василем Михайлюком, Олександром Білашем, Степаном Сабадашем, Миколою Мозговим, Раїсою Кириченко, Миколою Сингаївським... Щоразу від них дізнавався про щось цікаве і незвичне. Хотілося запам’ятати якомога більше у найдрібніших деталях, адже на моїх очах творилася історія української естради. Так, волею долі, з перших уст знав величезну кількість різноманітних історій, які завжди хотілося розповісти людям.

Знаєте, працюючи над антологією я зрозумів, що не можна на завтра, післязавтра відкладати зустрічі, бо, як казав Григорій Сковорода, — «надто пізно жити завтра», а треба встигати все, що можна сьогодні. Коли складав список митців, про яких хотів написати, то вийшло 216 чоловік, які тепер живуть у різних країнах світу. З 31 героєм не судилося зустрітися за життя, тому про них розказували друзі, найближче оточення, рідні. Книжка народжувалася довго — 12 років на 1216 сторінках і за цей час ще три десятка митців померло, доки друкували не стало ще трьох. Подібного до мене ніхто не напише ніколи, не тому, що я такий мудрий, а вже запитати нема у кого... Відходить епоха, еліта, аура національної пісні найкращих її зразків.


«ВСІ ЩЕ МОЛОДІ ТА ГАРНІ!»

— Період, охоплений у книжці, — від початку 1960-х років і до 1990-го — є найбільш плідним і цікавим у національному традиційному естрадному піснетворенні. Саме він став «золотим», адже тоді писалися воістину «золоті сторінки». Пісні ці писали не заради грошей, а для душі. Усе народжувалося від серця й осідало у вдячних серцях слухацьких навічно. Нехай мені пробачать новітні кумири, все ж йтиметься про тих, хто мав і має повне право називатися першим. І перед талантом кожного з них низесенько схиляю голову...

Тексти інколи народжувались дуже складно, а бувало, що писав «на одному подиху». Наприклад, Тамара Стратієнко, диктор і ведуча найпрестижніших фестивалів і концертів 1970-1980-х спочатку не дуже охоче хотіла розказувати про себе, але текст про «жінку з телевізора» вийшов дуже щирим, і сама Тамара Миколаївна, коли прочитала, то зізналася, що «мій розділ найтепліший». Під час бесід я закохувався у кожного свого візаві. Річ у тому, що кожен розділ присвячено одній особі, яка сама про себе розказує. Це оповіді тих людей, які творили і творять історію української пісні, і це не лише композитори, поети, співаки, а й звукорежисери, теле— і радіоведучі передач. З тими, хто живе за кордоном, спілкувалися по скайпу, або коли митці приїжджали в Україну. Понад 20 років приятелюю з Танею Д’Авіньйон — чудовою американською фотомайстринею українського походження, завдяки якій збережено унікальний фотоархів українських естрадних піснетворців 1960—1980 рр. У її київському помешканні, своєрідній мистецькій штаб-квартирі, написав кілька десятків текстів. До речі, Таня спеціально прилітала зі США на презентацію книжки і зізналася численній аудиторії, що має «вишиті кольоровими нитками автографи на американському обрусі тріо Мареничів, Олександра Злотника, Віктора Морозова, Василя Жданкіна, театру «Не журись!», багатьох поетів, композиторів. Усе зафіксовано на плівках і збережено у величезному фотоархіві. Всі ще молоді та гарні!»

Я, коли дізнаюся, що митець живий, то лечу на зустріч, як на крилах. Мені цікаво було розмовляти з кожним героєм книжки. Може, тому, що це покоління дуже талановитих людей, якими ми повинні пишатися і не забувати про них. Кожен із них залишив для нас найцінніше — рідну пісню.

Уперше в цьому літописі відображено інтернаціональний внесок у нашу пісенну скарбницю. Кожна постать — особистість: американка українського походження з дивовижним голосом Квітка Цісик, першопісняр Володимир Мулявін, якого заслужено вважали великим сином землі білоруської, сербські співаки Радміла Караклаїч та Джордже Мар’янович, болгарин Бісер Кіров, грузинські корифеї Вахтанг Кікабідзе і Тамара Гвердцителі, азербайджанець Муслім Магомаєв, казашка Роза Римбаєва, поляк українського походження Чеслав Нємен, татарин Ренат Ібрагімов, білорус Валерій Дайнеко, молдаванка Надія Чепрага, українка з далекої Аргентини Клавдія Полотнянка, американці українського походження Дарка Стебівка і Славко Галатин, українка з Канади Люба Білаш...

На початку роботи, коли мене не дуже добре знали майстри, то інколи мав проблеми. Інтерв’ю записувалось важко, а людина немов ставила стіну, але поступово зумів переконати своїх співрозмовників, що це не просто спогади про минуле, це вже історія нашої естради, яку ми разом документуємо. Бо ж цікаво, як народжувалися твори, які нині ми називаємо «золотим фондом»

Так, Валерій Громцев, який нині мешкає в Ізраїлі, розказав, як був написаний хіт «Залишені квіти»: «Від романтичного кохання я написав романтичну мелодію і хотів її показати Івасюку. Взяв гітару і почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що знайшов в саду, Для тебе, для тебе я...» В оригіналі пісня «Залишені квіти» розрахована на чоловіче виконання. Софія Ротару переробила текст по-своєму, тому й вигадала іншу назву — «Жовтий лист»...

Або інша історія, від поета Юрія Рибчинського: «Ми зустрілися на Бессарабці, сіли на лавку. Був теплий погожий день. Микола Мозговий перше, що запитав: «Маєш зі собою щось?». Малося на увазі, щось свіже, народжене з того, що ніхто ще не бачив і не чув. А я й справді мав у кишені вірша «Минає день, минає ніч», у якому був уже написаний заспів і приспів. І я йому його дав. І вже на лавці Микола почав співати. У Мозгового мелодія народилася відразу». Недаремно кажуть: «Випадкові зустрічі зовсім не випадкові», у творчих людей і поготів! Ось так 1980 року на Бессарабському ринку столиці України зустрілися поет Юрій Рибчинський і композитор, співак, музикант Микола Мозговий...

Степан Сабадаш зізнався: «Переїхати до столиці довелося через хворобу моєї дружини. На жаль, у Києві я не зумів нічого путнього написати. А на Буковині, лиш перейдеш Черемош, — сам співаєш, душа прагне цього! Це з молоком Матері передається з покоління в покоління». 1967 року, залишивши рідну Буковину, автор шлягерів «Марічка», «Пісня з полонини», «Очі волошкові» Степан Сабадаш переїхав до Києва, де не зміг написати жодної популярної пісні...

Хочеться пригадати й про автора музики шлягерів «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги» Олександра Зуєва, який не лише заклав фундамент ВІА «Кобза», а й був прекрасним мелодистом, збагатив композиції дивовижними фольклорними обробками. Дуже шкода, що мав трагічну долю — останні роки жив як безхатько, помер 31 жовтня 2006 року. Похоронне комунальне господарство Ірпеня за рахунок держави поховало його як безхатька. У довідці-підтвердженні сказано, що його тіло «поховали 2 листопада 2006 року: ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі у місті Ірпінь».

Чимало часу у мене пішло, щоб зробити біографічні довідки, знайти фотоматеріали, перевірити тексти пісень бо в інтернеті багато неточностей, як не дивно, оригінальних текстів, тобто авторських, просто немає. Ніколи не забуду і тих, хто роками мені допомагав і допомагає. Усім моїм рідним, друзям, колегам, тим, хто кохається в нашій рідній пісні, — низький уклін. А ще за те, що тритомник видано, — величезна вдячність телеканалу «Еспресо» та Миколі Княжицькому, Ірині й Тарасові Демкурам, Галині та Михайлові Ратушнякам, видавничому дому «Букрек» (м. Чернівці) і Дарині Максимець, Михайлові Москалю та ще багатьом-багатьом іншим.

Босоніж у небо пішла Світлана Костюк. Письменниці не стало на Різдво

Світла, прекрасна людина, яка своїм високим поетичним словом осявала й зігрівала багатьох, відійшла в засвіти Різдвяного вечора. В Луцьку, в лікарні, о 22.08, не знаючи, що вже помирає.

Вона часто завершувала свої дописи на фейсбук дивовижною фразою: “Тримаймось на відстані променя”. Сьогодні ця відстань стала неосяжною.

Смертельна хвороба два останніх роки брала своє, але Світлана трималася так гідно, так хоробро. Усі ми вірили: ця неймовірна жінка переможе. Іще зовсім нещодавно їй пощастило побувати в Єрусалимі. Привезла на Святу землю свою нову книжку – “Зцілення любов’ю”. Потім виклала світлини з подорожі на своїй сторінці.

Її численні шанувальники тихо молилися за одужання поетки. Хто знав, що в небесній канцелярії вже полічили її земні дні…

Одну з найкращих своїх книжок вона назвала відчайдушно-безоглядно:  “Траєкторія самоспалення”…

Книжка її віршів у перекладі англійською, яка вийшла торік друком у Нью-Йорку, називалась “Босоніж у небо”.

Отак босоніж у холодне різдвяне небо Світлана і пішла.


Там, на Святій землі, Світлана дякувала Богу за всі дари: життя, поезію, любов, випробування…

У Нововолинську вона мешкала поряд із ліцеєм. Там донедавна викладала. Туди й подарувала два десятки примірників нової книжки. У комусь із юних озветься і проросте її променисте слово.

Жила красиво й гордо, відійшла легко. Світла пам’ять світлій людині.

* * *

палахкотіла як свіча на вітрі злому

крізь час і чад і листопад і дику втому

секунди жмутками листків в’язали будні

і миті ці мені були вже незабутні

а я стояла на вітрах не трепетала

любов світилася в очах любов палала

була сильнішою стократ за всі незгоди

була немов осінній сад і тихі води

немов поліське джерело під журавлями

що гублять втомлене крило летять над нами

була кривавником густим пучечком м’яти

ніхто мене у тому сні не смів спиняти

твоєю стала а чи ні – сама не знаю

жила мелодія в мені відлунням раю

жила любов до цих людей до світу цього

душа босоніж в небо йшла – шукати Бога

Це з останньої її книжки


Джерело: http://radar.in.ua/bosonizh-u-nebo-pishla-svitlana-kostyuk-pysmennytsi-ne-stalo-na-rizdvo/

Едігна - принцеса-Блаженна Сходу і Заходу

Про доньку королеви Франції Анни,  внучку Ярослава Мудрого Едігну на наших теренах до недавна було мало що відомо. В Європі ходили легенди, які ряд дослідників протягом століть повертали в історичне русло. Та й чи не диво: змінити  у 19 літ королівські покої поблизу Парижу на дупло старої у 5 обхватів липи в баварському селі Пух?! Прожити там високоосвіченій  принцесі-красуні 35 років?..

Найсправедливішими до неї були прості люди. Церква визнала її Блаженною. Найсуворішою до себе була вона сама.  Приводом до її втечі з Палацу називають дві причини: спонукання брата-короля до шлюбу з нелюбом, втрата невинності перед шлюбом. Втім, це могло бути взаємопов’язаним... Прощі до храму Блаженної Едігни, що за 30 кілометрів від Мюнхена, почалися 1200 року.

Духівник Пуху, церковний і громадський діяч Німеччини Томас Шипфингер, який  глибоко займався історією французько-руських історичних зв’язків, назвав її  донькою Сходу і Заходу. Цьогоріч у Чернівецькому видавництві «Букрек» вийшов роман відомої  української письменниці Тетяни Фольварочної – Пишнюк «Едігна. Божа вивірка».

- «УК»  п. Тетяно, чому роман–молитва?

- Розумію ваше здивування. Молитва – це, швидше, заряд поетичної творчості, враховуючи споконвічну спорідненість лірики й молитви. Але, коли я перечитувала вже закінчений роман, окрім героїв і майбутнього читача, весь час відчувала присутність ще когось третього із далекого історичного часу. Я назвала його  нададресатом. Якою б мудрою, багатою, упевненою в собі, сильною не була людина, коли бракне сил, звертається з проханням заступництва до когось сильнішого за неї. Людство завжди шукає дорогу до Бога, добирає найкращі слова для свого звертання. Ці звертання і називають молитвою.  Це злет людської думки і душі, безмежна віра й довіра до Творця, надія, що Він допоможе. Так сталося і з принцесою Едігною.                                                              Поряд з релігійними молитвами існує жанр молитви в літературі. Роману-молитви я не знайшла. Та мене це не зупинило. Вирішила створити такий роман. Молитві властива якась особлива енергія, переконливість. Мені раптом здалось, що героїня мого роману Едігна, яка  так прагнула досконалості в усьому, часто зверталась до природних сил, до Бога, до Духу Предків, своїми щирими словами благала у вищих сил захисту для своїх русичів, яких за своє коротке  життя так і не побачила. Я вирішила, що це таки роман-молитва далекої нашої пращурки за нас сьогоднішніх.

-  «УК» Що стоїть за таким вибором сюжетної лінії?  І з  чого все почалося?

- Можливо це самовпевнено, але я переконана, що Едігна обрала мене, аби через майже тисяча років, хоча б героїнею мого роману, потрапити в Україну. Я взагалі нічого не знала про її існування. З історії мені було відомо, що королева французька Анна народила трьох синів – Філіпа, який потім став королем Франції, Гуго, що став згодом графом Вермандуа і прославився в перших хрестових походах, та Роберта, який помер у дитинстві. Народження доньки Емми було оповито завісою таємниці.

Років п’ять тому навесні відпочивала в санаторії Хмільника. Мій чоловік вирішив навідатися до мене з Києва. Знаючи мою любов до трускавок – прихопив корзинку з пахучими ягодами. Щойно помила й стала смакувати, він простягнув мені клаптик газети й запевнив: то  тобі має бути цікавим... Інформації було небагато. Йшлося про доньку королеви Франції Едігну, яка, втікаючи від небажаного шлюбу, таємно покинула королівський палац і попрямувала на схід. Дорогою траплялися їй різні пригоди й, зрештою, зупинилась у селищі Пух, поблизу Мюнхена, де й мешкала тридцять п’ять років у дуплі величезної старої липи, навчаючи грамоти й лікуючи людей, займаючись ясновидінням.

- «УК» Ім’я Едігни – легендарне... в Баварії.  Донька королеви покидає двір, ніхто її не шукає, йшла у світ за очі, покинувши розкіш. Чому не бажала скоритися  братові – молодому королю, керуватися державницькими інтересами? А може цього насправді й не було, а була забута, ігнорована через певні традиції і обставини часу, непросту долю матері, ранню смерть батька-короля Генріха 1, молода принцеса -  зайва при дворі?

- Молода, розумна, красива принцеса при дворі була зайвою? Королівна, яка знала грамоту, мови, медицину… Можливо, ті інтелектуальні надбання Едігни й не бралися до уваги, коли Філіп хотів віддати її нелюбові за дружину, аби вирішити якісь державні проблеми. Але її врода!

-  « УК» І її гріх...

Ймовірно... І хто сказав, що її не шукали? Та вони підняли на ноги півкоролівства! Але Едігна довгий час переховувалася в лісах, гірських ущелинах, перевдягнена у прочанку, ночувала, де заставала ніч.

Скоритися братові?.. Знаєте, не всі вміють коритися. Покора – це для рабів, для людей залежних від матеріальних благ, від слави, для тих, хто не мислить життя без наказів, повелінь, подачок. Едігна ж мала такий міцний духовний стрижень, що коритися могла лише Богові. Її мати навчала грамоти не для того, щоб вона похоронила все це за багатими кам’яними мурами. Вона мусила те духовне багатство віддати людям. Це не високі слова. Це та правда, про яку ми маємо, хоч і запізно, довідатися. Бо, дійсно, ви праві, – ім’я Едігни - легендарне в Баварії. Але не в нас. Можливо через те, що в Україні про її існування й не знали. Якось оминули історики цей факт. Дуже рідко хто з них згадував внучку Ярослава Мудрого Едігну. Декотрі взагалі заперечують факт народження в Анни доньки Емми, яка згодом взяла ім’я Едігна, що означає Достойна.

«Шукайте жінку!»

- «УК» Чи вивчали Ви ставлення до жінки там у ті часи навіть королівської крові?

- Двояким воно було. Її ідеалізували як божество і нагадували про «помилку» Єви, ставились як до речі, що не має ціни. Хоча в середні віки й жінки часто ставали правителями, або мали вплив на долю цілих королівств. Пам’ятаєте вислів, що з`явився у Франції, який вказує на пошук невідомої причини якоїсь події: «Шукайте жінку»!

Верховенство чоловіків над жінками було завжди. Особливо в ті часи. Чоловікові мало від жінки звичайної покори, потрібні й почуття. Жінки королівської крові не були винятком. Вони мали слугувати або чоловікові, або державі.

- «УК» Як щодо паралелей характерів Анни, яка не побоялася одразу після смерті чоловіка-короля  бути з коханим графом Валуа – противником Генріха1, чого, як співається в пісні, одного-єдиного не можуть королі, тим паче королеви, аж до того, що були відлученими за це кохання від церкви Папою Римським?

- Такі жінки як Анна й Едігна – радше винятки. Анна, будучи вже королевою-вдовою, не побоялась вийти заміж за любого їй чоловіка графа Валуа. А Едігна, будучи принцесою,, на яку, мабуть, покладав король Філіп немалі державницькі сподівання, не побоялася не вийти заміж за нелюба, а пішла у світ без нічого, як сирітка. Вони обидві є взірцем нескореності й неймовірної сили характеру. Аби мати такий характер, необхідне духовне підґрунтя. І таким підґрунтям для обох стало знання. Оте інтелектуальне багатство, яке Анна привезла з Київської Русі й передала Едігні,  воно наповнювало їхнє спільне джерело сили. А це те, що допомагає відчиняти двері будь-куди й почуватися не порошинкою під ногами сильних світу цього, а людьми, особистостями, які мають право на свою думку і вчинки.

- «УК» Важливо вже те, що Ви взялися за таку тему – ХІ століття, зазвучало у ХХІ-му ім’я Достойної - доньки руської княгині,  французької королеви Анни Ярославни.  Чи не маєте бажання розширити цю тему, щоб зачепити увагу європейського читача, не обійшовши увагою лист Анни до батька, в якому вона сумно характеризує звичаї, рівень культури та освіченості при тодішньому французькому дворі?

- Так склалося, що час царювання Анни збігся з економічним підйомом Франції, проте життя королеви не було легким. Немолодий чоловік, узяв з нею шлюб не з любові, а з державних інтересів, був зайнятий подальшим возз’єднанням земель франків, експансією на схід. Лист Анни до батька, що віднайшли французькі дослідники, свідчить про велику тугу за слов’янською культурою, в якій виховувалась, несприйняття «варварської країни», де «житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Їй, високоосвіченій православній киянці, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого суспільства того часу, де навіть придворні не знали грамоти.

Образ Анни Ярославни, безперечно, цікавої особистості, вже увічнений в численних літературних творах та й у кінематографії. В українській літературі про неї писали драматург Іван Кочерга, Павло Загребельний, Іван Филипчак у повісті «Анна Ярославна – королева Франції». Навіть оперу «Анна Ярославна» створив композитор Антін Рудницький. Та й багато російських письменників головною героїнею своїх творів зробили Анну. Про неї писали французькі літератори Режін Дефорж, Жаклін Доксуа, Марі-Клод Моншо. Вона прапрародичка понад 30-ти династій королів Франції.

А ось образ її доньки Едігни досі не був створений ні в українській літературі, ні в світовій. А може й створений, та я про це не знаю. Зустрічала посилання на п’єсу про життя святої Едігни баварського автора.  А ця історична особистість заслуговує на висококласні твори, які б не лише українцям, а й усій Європі, розповіли про велику жінку – Блаженну за своїм життям.

Та, я думаю, що образ, який створила не тільки моя уява, а й душа, не змінився б.

- «УК» Чи не дивно, що Едігна зосталася саме в Німеччині - батьківщина її родини по батькові, де її надзвичайно шанують, хоч і довго не знали про її походження?

- Саме життя Едігни - уже диво.  В дорозі наснився їй сон, що велів залишитися там, де одночасно задзвонить дзвіночок, заспіває півень, вона ж їхатиме на возі. На підступах до баварського селища Пух селянин запропонував підвезти молоду мандрівницю. Він повертався з ярмарку возом, запряженим волами, – віз гостинці й півня. Коли минали церкву,  так сталося. Едігна вирішила тут залишитись, прийнявши це як Господню волю.  Їй відкрився дар лікування. Чутки про шляхетне походження підтвердилися вже після її смерті.

 

- «УК» Як трактуєте її беатифікацію Церквою через кілька століть.? Завдяки кому, чому?

- Померла  вона 26 лютого 1109 року, переживши свого брата короля Франції Філіпа І рівно на рік. З того часу до її могили почалось паломництво з Баварії, згодом - зі всієї Німеччини. На місці поховання Едігни люди зцілювалися від хвороб, отримували захист від ворогів. Вона є захисницею знедолених, рятівницею від втрат та крадіжок. Розквіт святості Едігни почався з підняття її останків зі склепу в 1600 році. Тоді перепохована в особисто присвяченому для неї лівому вівтарі. Старий склеп було загублено. Усе це, мабуть, і залишилося б легендою, коли б уже в наші часи, у 1978 році, при відтворенні вівтарної кімнати, не було знайдено найперше місце поховання. Могила знаходилась під готичним пластом землі, який відносився до старої романської церкви, побудованої ще у VIII столітті. Саме тут 1109 року за вівтарем, з внутрішньої сторони стіни апсиди, було поховано Едігну. До сьогодні мощі зберігаються у скляний труні під іконою. Доведено належність останків до принцеси Едігни, доньки Анни Ярославни. У 1600 р. римо-католицька церква проголосила її Блаженною.

- «УК» Що Вас найбільше вразило в процесі праці?

- Для мене легенда з газетної вирізки перетворилась в історичну дійсність.  Вразив народ, який проявляє таку турботу про тих, котрі коли-небудь народились, прибули та померли на їхній землі. Дух Предків захищає той народ, який береже  пам'ять про них. Мешканці Пуху – громада, століттями піклується  збереженням останків Блаженної Едігни. Створено Пуську фундацію, яка проводить кожні 10 років 26 лютого фестивалі її пам’яті. Зроблено все, щоб Блаженна стала святинею Європи. Почались прощі до Блаженної князівни-принцеси й українців зі всього світу.

- « УК» Що тепер хотілося б дописати про свою героїню?

- Хотілося б лише, щоб полюбили її й українці...

Коли у Львові на Форумі видавців уперше взяла до рук свою книгу – знітилась. Вона мені видалась такою непомітною на тлі тих видань, які лежали на розкладці «Букреку» й інших видавництв.

-  «УК» Однак там отримали Спеціальну відзнаку...

- Так. Потім подумала: вона така ж скромна, як і принцеса Едігна, що прожила аскетичне життя у дуплі липи, як Божа вивірка. Зате яке глибоке змістовне наповнення мала!

Ольга Лобарчук,

для « Урядового кур’єра»

Біографічна довідка

Тетяна ПИШНЮК, народилася 1962 року в селі Івановичі на Житомирщині. Закінчила Київський інститут культури та мистецтв за фахом режисури. Працювала в закладах культури, освіти, державних установах. Працює в апараті Національної спілки письменників України.

Член НСПУ з 2002 року. Автор багатьох поетичних збірок та  романів. П’ятий роман «Божа вивірка» важливий для авторки, як книга-оберіг для України. Одружена,  чоловік  -  письменник, громадський діяч  Василь Фольварочний. Має дорослого сина.