sl1 sl2 sl3

«Надто пізно жити завтра»

Гостем «Дня» став Михайло Маслій — автор унікального тритомного видання «Золотий вік української естради» (1960—1980 роки).

У цьому виданні зібрано інформацію про поетів, композиторів, співаків, які творили і творять історію української пісні. Над антологією Михайло Маслій працював понад 12 років, героями тритомника стали 216 виконавців, музикантів та композиторів, які нині живуть у 19-ти країнах!

Це книга спогадів, мудрості, повчань від тих, кого уже немає з нами і пішов у Вічність; а також про тих хто був відомим, а нині несправедливо забутий; а ще про тих, хто є нашими сучасниками і досі своїм таланом прославляє українську культуру не лише на Батьківщині, а й за кордоном. Щоб підготувати це видання, автор здійснив колосальну роботу, розмовляв із сотнями людей, працював у архівах. Тут подані цікаві історії про те, як народжувалися легенди і хіти, якими були композитори, поети-піснетворці та співаки на піку своєї творчості, яку роль в історії пісні відігравали звукозапис, сценічні костюми, радіо й телебачення — про це все можна дізнатися, прочитавши «Золотий вік української естради». Недаремно ж видання отримало спеціальну відзнаку від президента ГО «Форум видавців» Олександри Коваль, котра особисто вручила її Михайлові Маслію. «Нічого прекраснішого, ніж це видання, я ще не бачила. Я просто зачудована», — сказала пані Олександра.

«День» вирішив також підтримати пана Маслія, який здійснив титанічну й суспільно-значиму працю, яка відкриває цілі пласти скарбів українського музично-пісенного мистецтва, а на згадку про зустріч у редакції головний редактор «Дня» подарувала знаковий сувенір нашої газети — «Скриню скарбів».

ВІДХОДИТЬ ЕПОХА, ЕЛІТА, АУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПІСНІ НАЙКРАЩИХ ЇЇ ЗРАЗКІВ

— Книжка складалася з «пазлів» після особистих зустрічей із митцями, інтерв’ю, спогадів... Я хотів розказати про покоління, яке нині почали незаслужено забувати. Якось старша сестра Володимира Івасюка Галина з гіркотою сказала, що про Володю зараз розказують ті, хто з ним разом у трамваї їздив... І я вирішив, що треба задокументувати правду тих, хто не просто знав і спілкувався з маестро, а виконував його пісні, на чиїх очах народжувалися твори композитора, — розпочав нашу розмову Михайло МАСЛІЙ. — Перший текст для майбутньої книжки народився у 2004-му, а останній — у 2016 році. Про деяких митців написав швидко, а були й такі особистості, про яких шукав відомості роками. Дуже шкодую, що не всіх видатних майстрів встиг записати. Не встиг зробити інтерв’ю з популярним композитором Олександром Білашем (ми домовилися про зустріч якраз на той день, коли Маестро відійшов у вічність) і про нього мені розказала його дружина, відома співачка Лариса Білаш-Остапенко у 2004-му... Проте мені пощастило, адже про себе і свій зоряний час із перших уст розповіли Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк (якого жартома називали Контр-Гнатюк), Степан Сабадаш і Михайло Ткач, Микола Сингаївський і Василь Михайлюк, Ігор Білозір і Микола Мозговий, Михайло Гринишин і Віктор Шпортько, Володимир Дідух (8 серпня легендарному квартетові «Явір» минуло піввіку, а ніхто навіть і не згадав) і Раїса Кириченко, Анатолій Драгомирецький і Анатолій Горчинський...

Так вийшло, що деякі з героїв книжки мене самі знаходили. Коли писав антологію, то відчув, що все в нашому житті не випадкове і за всіма досягненнями людини стоїть Божа рука, а зрозуміти це мені допомогло те, що тоді прочитав Біблію... Коли дописав до останньої крапки, відчув, що й сам став кращим і добрішим.

Доленосну роль у моєму житті відіграли незабутні зустрічі, які згодом переросли у багаторічну дружбу, — з Василем Зінкевичем, Ігорем та Оксаною Білозірами, Лілею Сандулесою, Левком Дутковським (саме він, засновник легендарної «Смерічки», став першим у моїй книжці, до речі, скоро будемо відзначати ювілей — 50-річчя популярного ансамблю), Юрієм Рибчинським, Ігорем Покладом, Вадимом Крищенком, Анатолієм Горчинським, Іво Бобулом, Олександром Злотником, Анатолієм Матвійчуком, Богданом Стельмахом, Віталієм Білоножком, Віктором Морозовим, Віктором Шпортьком, Валерієм Мареничем...

Мав щастя спілкуватися із (на превеликий жаль, нині покійними) Назарієм Яремчуком, Василем Михайлюком, Олександром Білашем, Степаном Сабадашем, Миколою Мозговим, Раїсою Кириченко, Миколою Сингаївським... Щоразу від них дізнавався про щось цікаве і незвичне. Хотілося запам’ятати якомога більше у найдрібніших деталях, адже на моїх очах творилася історія української естради. Так, волею долі, з перших уст знав величезну кількість різноманітних історій, які завжди хотілося розповісти людям.

Знаєте, працюючи над антологією я зрозумів, що не можна на завтра, післязавтра відкладати зустрічі, бо, як казав Григорій Сковорода, — «надто пізно жити завтра», а треба встигати все, що можна сьогодні. Коли складав список митців, про яких хотів написати, то вийшло 216 чоловік, які тепер живуть у різних країнах світу. З 31 героєм не судилося зустрітися за життя, тому про них розказували друзі, найближче оточення, рідні. Книжка народжувалася довго — 12 років на 1216 сторінках і за цей час ще три десятка митців померло, доки друкували не стало ще трьох. Подібного до мене ніхто не напише ніколи, не тому, що я такий мудрий, а вже запитати нема у кого... Відходить епоха, еліта, аура національної пісні найкращих її зразків.


«ВСІ ЩЕ МОЛОДІ ТА ГАРНІ!»

— Період, охоплений у книжці, — від початку 1960-х років і до 1990-го — є найбільш плідним і цікавим у національному традиційному естрадному піснетворенні. Саме він став «золотим», адже тоді писалися воістину «золоті сторінки». Пісні ці писали не заради грошей, а для душі. Усе народжувалося від серця й осідало у вдячних серцях слухацьких навічно. Нехай мені пробачать новітні кумири, все ж йтиметься про тих, хто мав і має повне право називатися першим. І перед талантом кожного з них низесенько схиляю голову...

Тексти інколи народжувались дуже складно, а бувало, що писав «на одному подиху». Наприклад, Тамара Стратієнко, диктор і ведуча найпрестижніших фестивалів і концертів 1970-1980-х спочатку не дуже охоче хотіла розказувати про себе, але текст про «жінку з телевізора» вийшов дуже щирим, і сама Тамара Миколаївна, коли прочитала, то зізналася, що «мій розділ найтепліший». Під час бесід я закохувався у кожного свого візаві. Річ у тому, що кожен розділ присвячено одній особі, яка сама про себе розказує. Це оповіді тих людей, які творили і творять історію української пісні, і це не лише композитори, поети, співаки, а й звукорежисери, теле— і радіоведучі передач. З тими, хто живе за кордоном, спілкувалися по скайпу, або коли митці приїжджали в Україну. Понад 20 років приятелюю з Танею Д’Авіньйон — чудовою американською фотомайстринею українського походження, завдяки якій збережено унікальний фотоархів українських естрадних піснетворців 1960—1980 рр. У її київському помешканні, своєрідній мистецькій штаб-квартирі, написав кілька десятків текстів. До речі, Таня спеціально прилітала зі США на презентацію книжки і зізналася численній аудиторії, що має «вишиті кольоровими нитками автографи на американському обрусі тріо Мареничів, Олександра Злотника, Віктора Морозова, Василя Жданкіна, театру «Не журись!», багатьох поетів, композиторів. Усе зафіксовано на плівках і збережено у величезному фотоархіві. Всі ще молоді та гарні!»

Я, коли дізнаюся, що митець живий, то лечу на зустріч, як на крилах. Мені цікаво було розмовляти з кожним героєм книжки. Може, тому, що це покоління дуже талановитих людей, якими ми повинні пишатися і не забувати про них. Кожен із них залишив для нас найцінніше — рідну пісню.

Уперше в цьому літописі відображено інтернаціональний внесок у нашу пісенну скарбницю. Кожна постать — особистість: американка українського походження з дивовижним голосом Квітка Цісик, першопісняр Володимир Мулявін, якого заслужено вважали великим сином землі білоруської, сербські співаки Радміла Караклаїч та Джордже Мар’янович, болгарин Бісер Кіров, грузинські корифеї Вахтанг Кікабідзе і Тамара Гвердцителі, азербайджанець Муслім Магомаєв, казашка Роза Римбаєва, поляк українського походження Чеслав Нємен, татарин Ренат Ібрагімов, білорус Валерій Дайнеко, молдаванка Надія Чепрага, українка з далекої Аргентини Клавдія Полотнянка, американці українського походження Дарка Стебівка і Славко Галатин, українка з Канади Люба Білаш...

На початку роботи, коли мене не дуже добре знали майстри, то інколи мав проблеми. Інтерв’ю записувалось важко, а людина немов ставила стіну, але поступово зумів переконати своїх співрозмовників, що це не просто спогади про минуле, це вже історія нашої естради, яку ми разом документуємо. Бо ж цікаво, як народжувалися твори, які нині ми називаємо «золотим фондом»

Так, Валерій Громцев, який нині мешкає в Ізраїлі, розказав, як був написаний хіт «Залишені квіти»: «Від романтичного кохання я написав романтичну мелодію і хотів її показати Івасюку. Взяв гітару і почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що знайшов в саду, Для тебе, для тебе я...» В оригіналі пісня «Залишені квіти» розрахована на чоловіче виконання. Софія Ротару переробила текст по-своєму, тому й вигадала іншу назву — «Жовтий лист»...

Або інша історія, від поета Юрія Рибчинського: «Ми зустрілися на Бессарабці, сіли на лавку. Був теплий погожий день. Микола Мозговий перше, що запитав: «Маєш зі собою щось?». Малося на увазі, щось свіже, народжене з того, що ніхто ще не бачив і не чув. А я й справді мав у кишені вірша «Минає день, минає ніч», у якому був уже написаний заспів і приспів. І я йому його дав. І вже на лавці Микола почав співати. У Мозгового мелодія народилася відразу». Недаремно кажуть: «Випадкові зустрічі зовсім не випадкові», у творчих людей і поготів! Ось так 1980 року на Бессарабському ринку столиці України зустрілися поет Юрій Рибчинський і композитор, співак, музикант Микола Мозговий...

Степан Сабадаш зізнався: «Переїхати до столиці довелося через хворобу моєї дружини. На жаль, у Києві я не зумів нічого путнього написати. А на Буковині, лиш перейдеш Черемош, — сам співаєш, душа прагне цього! Це з молоком Матері передається з покоління в покоління». 1967 року, залишивши рідну Буковину, автор шлягерів «Марічка», «Пісня з полонини», «Очі волошкові» Степан Сабадаш переїхав до Києва, де не зміг написати жодної популярної пісні...

Хочеться пригадати й про автора музики шлягерів «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги» Олександра Зуєва, який не лише заклав фундамент ВІА «Кобза», а й був прекрасним мелодистом, збагатив композиції дивовижними фольклорними обробками. Дуже шкода, що мав трагічну долю — останні роки жив як безхатько, помер 31 жовтня 2006 року. Похоронне комунальне господарство Ірпеня за рахунок держави поховало його як безхатька. У довідці-підтвердженні сказано, що його тіло «поховали 2 листопада 2006 року: ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі у місті Ірпінь».

Чимало часу у мене пішло, щоб зробити біографічні довідки, знайти фотоматеріали, перевірити тексти пісень бо в інтернеті багато неточностей, як не дивно, оригінальних текстів, тобто авторських, просто немає. Ніколи не забуду і тих, хто роками мені допомагав і допомагає. Усім моїм рідним, друзям, колегам, тим, хто кохається в нашій рідній пісні, — низький уклін. А ще за те, що тритомник видано, — величезна вдячність телеканалу «Еспресо» та Миколі Княжицькому, Ірині й Тарасові Демкурам, Галині та Михайлові Ратушнякам, видавничому дому «Букрек» (м. Чернівці) і Дарині Максимець, Михайлові Москалю та ще багатьом-багатьом іншим.

Едігна - принцеса-Блаженна Сходу і Заходу

Про доньку королеви Франції Анни,  внучку Ярослава Мудрого Едігну на наших теренах до недавна було мало що відомо. В Європі ходили легенди, які ряд дослідників протягом століть повертали в історичне русло. Та й чи не диво: змінити  у 19 літ королівські покої поблизу Парижу на дупло старої у 5 обхватів липи в баварському селі Пух?! Прожити там високоосвіченій  принцесі-красуні 35 років?..

Найсправедливішими до неї були прості люди. Церква визнала її Блаженною. Найсуворішою до себе була вона сама.  Приводом до її втечі з Палацу називають дві причини: спонукання брата-короля до шлюбу з нелюбом, втрата невинності перед шлюбом. Втім, це могло бути взаємопов’язаним... Прощі до храму Блаженної Едігни, що за 30 кілометрів від Мюнхена, почалися 1200 року.

Духівник Пуху, церковний і громадський діяч Німеччини Томас Шипфингер, який  глибоко займався історією французько-руських історичних зв’язків, назвав її  донькою Сходу і Заходу. Цьогоріч у Чернівецькому видавництві «Букрек» вийшов роман відомої  української письменниці Тетяни Фольварочної – Пишнюк «Едігна. Божа вивірка».

- «УК»  п. Тетяно, чому роман–молитва?

- Розумію ваше здивування. Молитва – це, швидше, заряд поетичної творчості, враховуючи споконвічну спорідненість лірики й молитви. Але, коли я перечитувала вже закінчений роман, окрім героїв і майбутнього читача, весь час відчувала присутність ще когось третього із далекого історичного часу. Я назвала його  нададресатом. Якою б мудрою, багатою, упевненою в собі, сильною не була людина, коли бракне сил, звертається з проханням заступництва до когось сильнішого за неї. Людство завжди шукає дорогу до Бога, добирає найкращі слова для свого звертання. Ці звертання і називають молитвою.  Це злет людської думки і душі, безмежна віра й довіра до Творця, надія, що Він допоможе. Так сталося і з принцесою Едігною.                                                              Поряд з релігійними молитвами існує жанр молитви в літературі. Роману-молитви я не знайшла. Та мене це не зупинило. Вирішила створити такий роман. Молитві властива якась особлива енергія, переконливість. Мені раптом здалось, що героїня мого роману Едігна, яка  так прагнула досконалості в усьому, часто зверталась до природних сил, до Бога, до Духу Предків, своїми щирими словами благала у вищих сил захисту для своїх русичів, яких за своє коротке  життя так і не побачила. Я вирішила, що це таки роман-молитва далекої нашої пращурки за нас сьогоднішніх.

-  «УК» Що стоїть за таким вибором сюжетної лінії?  І з  чого все почалося?

- Можливо це самовпевнено, але я переконана, що Едігна обрала мене, аби через майже тисяча років, хоча б героїнею мого роману, потрапити в Україну. Я взагалі нічого не знала про її існування. З історії мені було відомо, що королева французька Анна народила трьох синів – Філіпа, який потім став королем Франції, Гуго, що став згодом графом Вермандуа і прославився в перших хрестових походах, та Роберта, який помер у дитинстві. Народження доньки Емми було оповито завісою таємниці.

Років п’ять тому навесні відпочивала в санаторії Хмільника. Мій чоловік вирішив навідатися до мене з Києва. Знаючи мою любов до трускавок – прихопив корзинку з пахучими ягодами. Щойно помила й стала смакувати, він простягнув мені клаптик газети й запевнив: то  тобі має бути цікавим... Інформації було небагато. Йшлося про доньку королеви Франції Едігну, яка, втікаючи від небажаного шлюбу, таємно покинула королівський палац і попрямувала на схід. Дорогою траплялися їй різні пригоди й, зрештою, зупинилась у селищі Пух, поблизу Мюнхена, де й мешкала тридцять п’ять років у дуплі величезної старої липи, навчаючи грамоти й лікуючи людей, займаючись ясновидінням.

- «УК» Ім’я Едігни – легендарне... в Баварії.  Донька королеви покидає двір, ніхто її не шукає, йшла у світ за очі, покинувши розкіш. Чому не бажала скоритися  братові – молодому королю, керуватися державницькими інтересами? А може цього насправді й не було, а була забута, ігнорована через певні традиції і обставини часу, непросту долю матері, ранню смерть батька-короля Генріха 1, молода принцеса -  зайва при дворі?

- Молода, розумна, красива принцеса при дворі була зайвою? Королівна, яка знала грамоту, мови, медицину… Можливо, ті інтелектуальні надбання Едігни й не бралися до уваги, коли Філіп хотів віддати її нелюбові за дружину, аби вирішити якісь державні проблеми. Але її врода!

-  « УК» І її гріх...

Ймовірно... І хто сказав, що її не шукали? Та вони підняли на ноги півкоролівства! Але Едігна довгий час переховувалася в лісах, гірських ущелинах, перевдягнена у прочанку, ночувала, де заставала ніч.

Скоритися братові?.. Знаєте, не всі вміють коритися. Покора – це для рабів, для людей залежних від матеріальних благ, від слави, для тих, хто не мислить життя без наказів, повелінь, подачок. Едігна ж мала такий міцний духовний стрижень, що коритися могла лише Богові. Її мати навчала грамоти не для того, щоб вона похоронила все це за багатими кам’яними мурами. Вона мусила те духовне багатство віддати людям. Це не високі слова. Це та правда, про яку ми маємо, хоч і запізно, довідатися. Бо, дійсно, ви праві, – ім’я Едігни - легендарне в Баварії. Але не в нас. Можливо через те, що в Україні про її існування й не знали. Якось оминули історики цей факт. Дуже рідко хто з них згадував внучку Ярослава Мудрого Едігну. Декотрі взагалі заперечують факт народження в Анни доньки Емми, яка згодом взяла ім’я Едігна, що означає Достойна.

«Шукайте жінку!»

- «УК» Чи вивчали Ви ставлення до жінки там у ті часи навіть королівської крові?

- Двояким воно було. Її ідеалізували як божество і нагадували про «помилку» Єви, ставились як до речі, що не має ціни. Хоча в середні віки й жінки часто ставали правителями, або мали вплив на долю цілих королівств. Пам’ятаєте вислів, що з`явився у Франції, який вказує на пошук невідомої причини якоїсь події: «Шукайте жінку»!

Верховенство чоловіків над жінками було завжди. Особливо в ті часи. Чоловікові мало від жінки звичайної покори, потрібні й почуття. Жінки королівської крові не були винятком. Вони мали слугувати або чоловікові, або державі.

- «УК» Як щодо паралелей характерів Анни, яка не побоялася одразу після смерті чоловіка-короля  бути з коханим графом Валуа – противником Генріха1, чого, як співається в пісні, одного-єдиного не можуть королі, тим паче королеви, аж до того, що були відлученими за це кохання від церкви Папою Римським?

- Такі жінки як Анна й Едігна – радше винятки. Анна, будучи вже королевою-вдовою, не побоялась вийти заміж за любого їй чоловіка графа Валуа. А Едігна, будучи принцесою,, на яку, мабуть, покладав король Філіп немалі державницькі сподівання, не побоялася не вийти заміж за нелюба, а пішла у світ без нічого, як сирітка. Вони обидві є взірцем нескореності й неймовірної сили характеру. Аби мати такий характер, необхідне духовне підґрунтя. І таким підґрунтям для обох стало знання. Оте інтелектуальне багатство, яке Анна привезла з Київської Русі й передала Едігні,  воно наповнювало їхнє спільне джерело сили. А це те, що допомагає відчиняти двері будь-куди й почуватися не порошинкою під ногами сильних світу цього, а людьми, особистостями, які мають право на свою думку і вчинки.

- «УК» Важливо вже те, що Ви взялися за таку тему – ХІ століття, зазвучало у ХХІ-му ім’я Достойної - доньки руської княгині,  французької королеви Анни Ярославни.  Чи не маєте бажання розширити цю тему, щоб зачепити увагу європейського читача, не обійшовши увагою лист Анни до батька, в якому вона сумно характеризує звичаї, рівень культури та освіченості при тодішньому французькому дворі?

- Так склалося, що час царювання Анни збігся з економічним підйомом Франції, проте життя королеви не було легким. Немолодий чоловік, узяв з нею шлюб не з любові, а з державних інтересів, був зайнятий подальшим возз’єднанням земель франків, експансією на схід. Лист Анни до батька, що віднайшли французькі дослідники, свідчить про велику тугу за слов’янською культурою, в якій виховувалась, несприйняття «варварської країни», де «житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі». Їй, високоосвіченій православній киянці, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого суспільства того часу, де навіть придворні не знали грамоти.

Образ Анни Ярославни, безперечно, цікавої особистості, вже увічнений в численних літературних творах та й у кінематографії. В українській літературі про неї писали драматург Іван Кочерга, Павло Загребельний, Іван Филипчак у повісті «Анна Ярославна – королева Франції». Навіть оперу «Анна Ярославна» створив композитор Антін Рудницький. Та й багато російських письменників головною героїнею своїх творів зробили Анну. Про неї писали французькі літератори Режін Дефорж, Жаклін Доксуа, Марі-Клод Моншо. Вона прапрародичка понад 30-ти династій королів Франції.

А ось образ її доньки Едігни досі не був створений ні в українській літературі, ні в світовій. А може й створений, та я про це не знаю. Зустрічала посилання на п’єсу про життя святої Едігни баварського автора.  А ця історична особистість заслуговує на висококласні твори, які б не лише українцям, а й усій Європі, розповіли про велику жінку – Блаженну за своїм життям.

Та, я думаю, що образ, який створила не тільки моя уява, а й душа, не змінився б.

- «УК» Чи не дивно, що Едігна зосталася саме в Німеччині - батьківщина її родини по батькові, де її надзвичайно шанують, хоч і довго не знали про її походження?

- Саме життя Едігни - уже диво.  В дорозі наснився їй сон, що велів залишитися там, де одночасно задзвонить дзвіночок, заспіває півень, вона ж їхатиме на возі. На підступах до баварського селища Пух селянин запропонував підвезти молоду мандрівницю. Він повертався з ярмарку возом, запряженим волами, – віз гостинці й півня. Коли минали церкву,  так сталося. Едігна вирішила тут залишитись, прийнявши це як Господню волю.  Їй відкрився дар лікування. Чутки про шляхетне походження підтвердилися вже після її смерті.

 

- «УК» Як трактуєте її беатифікацію Церквою через кілька століть.? Завдяки кому, чому?

- Померла  вона 26 лютого 1109 року, переживши свого брата короля Франції Філіпа І рівно на рік. З того часу до її могили почалось паломництво з Баварії, згодом - зі всієї Німеччини. На місці поховання Едігни люди зцілювалися від хвороб, отримували захист від ворогів. Вона є захисницею знедолених, рятівницею від втрат та крадіжок. Розквіт святості Едігни почався з підняття її останків зі склепу в 1600 році. Тоді перепохована в особисто присвяченому для неї лівому вівтарі. Старий склеп було загублено. Усе це, мабуть, і залишилося б легендою, коли б уже в наші часи, у 1978 році, при відтворенні вівтарної кімнати, не було знайдено найперше місце поховання. Могила знаходилась під готичним пластом землі, який відносився до старої романської церкви, побудованої ще у VIII столітті. Саме тут 1109 року за вівтарем, з внутрішньої сторони стіни апсиди, було поховано Едігну. До сьогодні мощі зберігаються у скляний труні під іконою. Доведено належність останків до принцеси Едігни, доньки Анни Ярославни. У 1600 р. римо-католицька церква проголосила її Блаженною.

- «УК» Що Вас найбільше вразило в процесі праці?

- Для мене легенда з газетної вирізки перетворилась в історичну дійсність.  Вразив народ, який проявляє таку турботу про тих, котрі коли-небудь народились, прибули та померли на їхній землі. Дух Предків захищає той народ, який береже  пам'ять про них. Мешканці Пуху – громада, століттями піклується  збереженням останків Блаженної Едігни. Створено Пуську фундацію, яка проводить кожні 10 років 26 лютого фестивалі її пам’яті. Зроблено все, щоб Блаженна стала святинею Європи. Почались прощі до Блаженної князівни-принцеси й українців зі всього світу.

- « УК» Що тепер хотілося б дописати про свою героїню?

- Хотілося б лише, щоб полюбили її й українці...

Коли у Львові на Форумі видавців уперше взяла до рук свою книгу – знітилась. Вона мені видалась такою непомітною на тлі тих видань, які лежали на розкладці «Букреку» й інших видавництв.

-  «УК» Однак там отримали Спеціальну відзнаку...

- Так. Потім подумала: вона така ж скромна, як і принцеса Едігна, що прожила аскетичне життя у дуплі липи, як Божа вивірка. Зате яке глибоке змістовне наповнення мала!

Ольга Лобарчук,

для « Урядового кур’єра»

Біографічна довідка

Тетяна ПИШНЮК, народилася 1962 року в селі Івановичі на Житомирщині. Закінчила Київський інститут культури та мистецтв за фахом режисури. Працювала в закладах культури, освіти, державних установах. Працює в апараті Національної спілки письменників України.

Член НСПУ з 2002 року. Автор багатьох поетичних збірок та  романів. П’ятий роман «Божа вивірка» важливий для авторки, як книга-оберіг для України. Одружена,  чоловік  -  письменник, громадський діяч  Василь Фольварочний. Має дорослого сина.



Формат не має значення. Головне – читай

Чи знаєте ви, який зв’язок між золотою осінню та книгами? Випереджуючи можливі відповіді, скажемо:  саме в ту пору, коли дерева одягаються в дорогоцінні шати, відзначають свій день люди, життя яких нерозривно пов’язано з книгами. Саме причетність до друкованого слова, залюбленість у нього уже чимало років об’єднує Видавничий дім «Букрек» та обласну бібліотеку імені М. Івасюка. У її стінах зібралися представники цієї професії, щоб відзначити Всеукраїнський день бібліотекаря. Привітати їх прийшли представники обласної та міської влади, а видавництво «Букрек» подарувало 3-й том з десятитомника Ольги Кобилянської, а також справді унікальне видання «Золотий вік української естради». Бажаємо бібліотекарям й надалі залишатися такими ж креативними і залучати до книг якомога більше читачів.


Свято української пісні у Чернівцях

16 жовтня у Чернівецькій обласній філармонії відбулося величне свято української пісні:  презентація книги "Золотий вік української естради" (1960–1980–ті роки) за участю буковинських самородків — легенд і кумирів свого часу вокально–інструментального ансамблю "СМЕРІЧКА"! Слова найщирішої людської вдячності автор книги Михайло Маслій та видавництво "Букрек" висловлюють Левкові Дутковському, Остапові Савчуку (художньому керівникові обласної філармонії), Ярославу Цюпакові (генеральному директорові Чернівецької дирекції "Укрпошта), Мирославі Єжеленко, Лілії Сандулесі, Тамарі Севернюк, Леонідові Затуловському, Василеві Бабуху, Володимирові Вознюку, Олександрові Сальникову, Світлані Юрченко-Кобевко, Володимирові Шабашевичу, Наталії Мороз, Олені Логовій, Василеві Козаку, Євдокії Антонюк, Михайлові Павлюку, Іванові Дерді, Лілії Порушник, Олесі Франків, Андрієві Гуменюку, Ларисі Бєловій, Василеві Данилюку, Лесі Равлюк, Вікторії Георгіян, Василеві Пенюку, доньці Василя Михайлюка, дівчатам–вокалісткам першого (золотого!) складу ВІА "СМЕРІЧКА" Левка Дутковського, усім буковинським друзям Тараса Демкури!
Особлива подяка телевізійному каналові «Еспресо» і Миколі Княжицькому, Ірині й Тарасові Демкурам, Галині та Михайлові Ратушнякам. А також Михайлові Москалеві.

Дякуємо за фото Оксані Петринич.

Відео : https://www.youtube.com/watch?v=s6ynIGCDMe0

http://acc.cv.ua/chernivtsi/15600-zolotij-vik-ukrajinskoji-estradi-tritomne-vidannya-prezentuyut-v-filarmoniji

https://www.youtube.com/watch?v=xc6SmXMHXrM

https://www.youtube.com/watch?v=V9v3m5BkqF4


Книгу "Золотий вік української естради" презентували у Львові

 

16 вересня у Львові під час Форуму видавців Михайло Маслій і видавництво "Букрек" представили тритомне видання  «Золотий вік української естради» (1960-1980-ті роки).
Як передає кореспондент ІА ZIK, презентація у великому залі Львівської національної музичної академії імені М.В. Лисенка і проходила у форматі концерту. На захід завітали і деякі герої книги.
Загалом героями тритомника Михайло Маслія стали 216 виконавців, музикантів та композиторів того періоду, які нині мешкають у 19 країнах. Автор згадує понад тисячу назв пісень, які були видані в той час.
Щоб підготувати це видання, автор здійснив колосальну роботу, розмовляв з десятками людей, збирав архівні матеріали. Гості презентації назвали це дослідження фундаментальною історичною працею, що дозволяє передати сучасній молоді і майбутнім поколінням знання про той період української історії і культури.
Президент ГО «Форум видавців» Олександра Коваль вручила Михайлові Маслію відзнаку. «Нічого прекраснішого, ніж це видання, я ще не бачила. Я просто зачудована», – сказала вона.
За її словами, ця музика – це «ковток українства в засиллі російської попси». Також вона висловила сподівання, що вийде і мультимедійна версія цього видання.
Народний депутат Микола Княжицький, який також виступив на презентації, висловив переконання, що це «не книжка для пенсіонерів». На його думку, видання зацікавить і молодь, яка зможе для себе відкрити багато нового про українську культуру.




У Львові відкрили секрет єврейського пеніциліну

Лікарі зараз стикаються з такими хворобами та патологіями, які не зустрічалися років двадцять тому. А все тому, що зараз люди споживають абсолютно не такі продукти, які були раніше. Років 20 тому продукти містили різні вітаміни та мінерали, які зараз людина винищила пестицидами.

Про це сьогодні, 17 вересня, під час відеопрезентації книги «Фактори довголіття та вічної молодості», яка відбулася у Львівському прес-клубі, повідомив лікар з Чехії, автор книги Валерій Безаров.

За його словами, мета книги – навчити кожну людину створювати план свого власного здоров’я і життя.

- Коли ви зможете це зробити, то не будете нарікати на лікарів. Парадокс у нас такий, що пацієнтів все більше, а лікарів не вистачає. Від лікарів зараз  вимагають врятувати життя людині. Хоча було би набагато простіше не доводити своє здоров’я до стану, коли вже його треба рятувати, - вважає він.

Він нагадав, що в США всі продукти збагачують фолієвою кислотою.  І це обходиться набагато дешевше для держави, ніж лікувати хворих. А в наших продуктах її нема. Тому нашим пацієнтам це загрожує різними хворобами.
Лікар також переконаний, що кожен пацієнт повинен знати про своє здоров’я все. Починаючи з перебігу пологів.

- Батьки зобов’язані розповідати дитині про те, як проходили пологи, якими хворобами вона хворіла. І в дорослому віці ця людина зможе вираховувати, де її слабке місце, - каже Валерій Безаров.
Проте, дбаючи про здоров’я, він радить не забувати і про свою душу. Тому що в Бога є свої плани на кожного з нас.

- Доводилося стикатися і з таким, коли, здавалося б, пацієнт мав би померти. А він таки вижив, - ділиться хірург випадками зі своєї практики.

Лікар Галина Криса вважає, що ця книга може бути визнаною підручником з валеології (науки про здоров’я).

- Наше здоров’я залежить на 50 відсотків від спадковості та на 30 відсотків - як ми цією спадковістю розпорядимося. Наприклад, якщо в людини є схильність до сердечних хворіб, то не обов’язково вона захворіє, якщо буде дбати про себе і виконувати поради лікаря, - вважає вона.

Доктор медичних наук, професор Лідія Мар’єнко знайшла у цій книзі поради, які їй увесь час дає її мама.

- Моя мама, якій йде вже 86 рік, завжди казала, що всі хвороби треба лікувати курячим бульйоном. І в цій книжці про це також сказано. В цій книзі він називається єврейським пеніциліном, - каже вона.

За словами видавця Дарини Максимець, ця книга – експеримент для видавництва.
- Уперше ми поєднуємо два види літератури – духовного напрямку і медичну, зізналася вона.

 


Прес-конференцію можна подивитися за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=_d5bodhKGTc

У мистецькому різнобарв’ї

 

Ще одна книга увійшла до "шевченкіани" Букреку. У книзі  "У мистецькому різнобарв’ї" вперше узагальнено здобутки у галузі буковинської мистецької шевченкіани з її півторастолітньою історією. Увагу приділено двом аспектам: відображення шевченківської тематики в образотворчому та різних видах декоративно-прикладного мистецтва. Простежено шевченківські мотиви у творчості відомих професійних художників і народних умільців краю кінця ХІХ – початку ХХІ століття, зосібна Ю. Пігуляка, М. Івасюка, П. Видинівського, Є. Ліпецького, К. Дзержика,  Д. Ботушанської, П. Чорногуза, Л. Копельмана, М. Ісопенка, О. Шевчукевича, І. Беклемішевої, Г. Васягіна, З. Давиденко, В. Нікуліної, Г. Гараса, В. Санжарова, Р. Стратійчука, Т. Герцюка, О. Гасюк, О. Криворучка, І. Балана, А. Скиби та ін. Наголошено на особливостях формування творчого доробку кожного з митців та визначено місце і роль Т. Шевченка у національно-культурному житті Буковини кінця ХІХ – початку ХХІ ст.
Пропонований науково-популярний нарис стане у нагоді науковцям, мистецтвознавцям, викладачам, учителям, студентам, краєзнавцям, працівникам бібліотек та всім шанувальникам буковинської мистецької шевченкіани.

Меленчук О. В. У мистецькому різнобарв’ї. Тарас Шевченко в образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві Буковини : науково-популярний нарис / О. В. Меленчук. – Чернівці : Бук­рек, 2016. – 148 с. ; іл.

Найбільш довершений твір його життя – його син

Монолог перед обличчям сина / Михайло Івасюк. – Вид. 3-тє. –

Чернівці: Букрек, 2012. – 224 с.

Уже третє видання, а рецензію на цю книгу можна знайти тільки у самій книзі. Чомусь вигадувати неправду, робити свої спроби оповіді про якусь подію, перекрутити її, вставити неординарний і в дечому зайвий сюжет завжди легше, аніж написати правду. Десятки книг, але серед них вартісних не так уже й багато. Заробити на чужому імені легко, але чи це принесе те, що варто робити – поширювати славу про людину, за яку і линуть ці спогади? Але, мимо всього, найглибшого аналізу потребує книга людини, яка знала про цю людину найбільше, оскільки була її батьком, хорошим батьком. Мова іде про книгу Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина», яка вже втретє була перевидана, і, очевидно, буде і четверте видання, оскільки книгу знайти в книгарнях зараз практично неможливо.

Насамперед прокрадається думка, що якщо пише батько, отже усе вигадує, прикрашує, захищає свого сина щоби довести, що офіційна версія, яка є і досі, а це самогубство, є неправдивою. Проте не буде відкриттям заявити, що про творчість Михайла Івасюка досі в Україні мало хто знає, хіба викладачі Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича. Є дослідження і в ПНУ імені В.Стефаника про історичні романи М.Івасюка, проте досі все одно мало хто знає про писемного батька великого композитора, хоча у свій час автор подавав великі надії та був відзначений похвалою великими письменниками того часу, особливо Іриною Вільде. Його історичні романи, збірки поезії, краєзнавче дослідження, історичні матеріали, усна народна творчість, мемуари, щоденники, – є чи не одним із найбільших надбань та досягнень автора для України, в царині історії та літератури, завдяки чому вийшов із небуття такий народний ватажок, як Мирон Дитинка та інші ватажки та воєводи Буковинської історії. Проте після 1979-го року до останніх своїх днів автор не міг змиритися зі смертю свого єдиного сина – Володьки, (так його ніжно називав), який немов забрав за собою у могилу всю батьківську радість.

«Монолог перед обличчям сина» є не єдиною книгою Михайла Івасюка, який той написав для свого сина, проте чи не єдина книга, де перед нами оживає легенда української естрадної пісні 70-х років – Володимир Івасюк. Таким, якого, як виявилося, його ніхто не знав. Як би не намагалися інші друзі, колеги чи дослідники біографії та творчості В.Івасюка висвітлити свою думку читачеві, почуття так ніхто не передає, варто нарочито це підкреслити. Емоції є, в багатьох і цікавий художній метод, оригінальність, неординарність, художні особливості, стилістика, жанрові особливості, але це все є шаблоном, який хтось колись сказав, інший підхопив, третій обробив по-своєму. Тому і читається як першоджерело книга М.Івасюка «Монолог перед обличчям сина», адже це справді незамінна книга, особливо для того, кому цікаво дізнатися яким автор «Червоної рути» та «Водограю», і ще сотні інших пісень, був насправді.

Автор не шукає оригінальності у сюжетній побудові, тому починає книгу із народження Володимира, і у своєму незмінному стилі (розрахунок на розділи), намагається передати все таким, яким воно було насправді, що автор відчував від першого дня, коли побачив на руках у своєї коханої дружини Софії їхнього першого сина у повоєнний, але ще далеко не мирний період: «Уся велич, краса і поезія світу – у цій крихітній істоті, яку я несу, мов найкоштовніший скарб, у нашу хату. Це – мій син. На теплій селянській печі дружина розповиває його дуже обережно й трошки невміло, навіть боязко, ніби він із тонкого й крихкого скла, і зиркає на мене згорда, її погляд неначе промовляє: «Дивись, якого сина я тобі подарувала!» Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло нам кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик – то цемент, який перетворює родину в моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве в наших взаєминах, щоби не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину» [с.14].

Батько надзвичайно пишався своїм сином, його народженням, та й взагалі, що він у нього є. Вимогливе виховання дало свої результати. Про першого Володиного вчителя музики М.Івасюк у книзі пише: «Учитель працює з ним на повну потужність, бо він глибоко вірить в одну незаперечну істину: у хлопчикові зростає і формується справжній музикант. Він любить його розумною любов’ю: без найменшої поблажливості, з максимальної вимоги»[с.49].

Володимир Івасюк вже вмів грати на багатьох музичних інструментах, не пішовши ще до школи. Він ще з дитячих літ вважав, що йому не потрібна звичайна школа, якщо є музична, але батько Михайло знав краще. Все було в родині так, як батько казав, а не слухатися його було великою неповагою. Надмірне на посилене виховання дало свої результати, що привело сина до слави, а вже за свою славу молодий композитор розплатився своїм життям.

Батько не хвалить, не ідеалізує, не возвеличує свого сина. Всі звикли бачити Володимира Івасюка бунтарем, розбишакою, дівочим звабником, в чомусь і хуліганом, людиною, яка лікувалася у психлікарні, але тонку його душу не змогли відчути навіть ті, з ким зближувався душами молодий композитор. Ніхто навіть у численних інтерв’ю не згадує Володимира тонким і вразливим чоловіком, який відчував пісню зсередини, жив нею. Ми звикли бачити Володимира бунтарем проти радянської системи, а він таким ніколи не був. Те, що він робив у музиці, було надбанням із зарубіжних країн, а модернізм його пісень був його власним, оригінальним стилем. Автор не виступав з маніфестами за незалежність України, так чому йому не приписують любов до Батьківщини, душевний ліричний мелодраматизм, а притавровують бунтарний націоналізм? Автор далеко не про це хотів сказати нам у своїх піснях, а ми всі так звикли заїждженими думками сприймати молодого композитора, якого ніколи не бачили вживу, і тим більше мало бачили інтерв’ю з його участю.

Батько це все спрощує. Він на все відкриває очі. Пише так, як воно було насправді, щоб ніхто не вигадував того, чого не було, навіть якщо це художній вимисел. Версію про смерть свого сина тільки він міг знати, чи хоча б догадуватися, але про це він змовчав, навіть у книзі, яку зміг написати багато років після смерті свого єдиного сина.

Про цю книгу можна писати дуже багато, але краще прочитати її. Коли батьки пишуть про своїх дітей, як ось це зробила мати Андрія Кузьменка, Ольга Кузьменко, у книгах: «Моя дорога птаха» та «Скрябін», це вже сприймається як щось надзвичайно болюче, прикре, яке не загоїться навіть часом, з чим доведеться жити та заховати далеко у свою сокровенну клітку сумних спогадів. Самому Михайлу Івасюку це вдалося зробити незадовго до своєї смерті, а пережив батько сина майже на двадцять років. Можливо тому його творчість не так добре знають, як знають про найбільш довершений твір його життя – його сина Володимира.