sl1 sl2 sl3

"Букрек" взяв участь у "Петрівському ярмарку"

 

Понад 200 років тому було започатковано свято “Петрівський ярмарок”, проведення якого стало доброю традицією міста Чернівці.
На вулиці О.Кобилянської книгарні та видавництва Чернівців розмістили виставку-продаж друкованої продукції, газет, журналів, художньої та дитячої літератури. Також митці з Чернівців, Львівської та Івано-Франківської областей представили власні художні вироби. 
Ми дуже раді, що нам вдалось взяти участь у цьому заході і презентувати жителям та гостям міста книги нашого видавництва. І, незважаючи на дощ, який йшов у суботу майже весь день, у нашому наметі крім книг, можна було знайти затишок і тепло.

 

«Свято слова» у Вижниці

Так іменували вижничани зустріч у районній бібліотеці та у нещодавно відкритій Літературно-мистецькій світлиці Вижниччини з буковинським новелістом Анатолієм Томківим.

Творча імпреза, організована відділом культури  райдержадміністрації, колективом бібліотеки, місцевою інтелігенцією перетворилась в одкровення автора і аудиторії із відчуттям тривоги, коли громадяни держави гинуть в боях за її долю, питання самоутвердження нації  з  теоретичного трансформується в  практичне,  а  потреба ідентифікації самих себе в історичному процесі стає потребою часу.

Тональність події задали хвилина мовчання у пам’ять про загиблих на Сході буковинців, члена клубу творчої інтелігенції, педагога, краєзнавця Михайла Іванюка, який нещодавно відійшов у вічність, та  пісня про солдата у виконанні солістки фольклорного колективу Анни Мацюк, що підтвердило логіку моменту, бажання учасників зустрічі говорити про творчість гостя саме в такому контексті реалій. Адже того  дня керівництво району відмінило розважальні заходи, якими славиться батьківщина Назарія Яремчука, в тому числі і Міжнародний фестиваль «Перлина Черемошу».

Втім, це вимушене затишшя якраз і спонукало людей глибше заглянути, насамперед,  у самих себе через  призму художніх образів письменника, пізній дебют якого  засвідчив відповідальне ставлення і до творчості, і до слова.

Анатолій Томків, фактично, земляк вижничан — з сусіднього Путильського району за перевалом «Німчич», з висоти якого відкриваються краєвиди Карпатських гір, де з  мальовничого урочища «Кінашка» на межі вижницької Лопушни і Путильщини Євросоюз  здається  зовсім близьким. Книга  «В Євросоюз через Кінашку», яка вийшла на початку нинішнього року у видавництві Букрек, зацікавила читачів колоритом гуцульщини, характерами, взятими з життя горян,  змальованими  соковито й влучно. Багато хто з присутніх уже був знайомий з новелами пана Анатолія, прочитаними в інтернеті, на сторінках газет і журналів. Наразі ж письменник, колишній радіожурналіст, мав нагоду прочитати свої роботи зі смаковитим гуцульським акцентом,  що викликало хвилю  емоцій у вижничан та підтвердило тезу автора про те, що його новели сценічні, створені для «читання на аудиторію». Слухачі, зокрема, знайшли чимало аналогій колоритній героїні Ілоні з новели «Хто пацив,той знає», з інших новел, а редактор  літературно-мистецького видання «Німчич» поет Манолій Попадюк  висловив бажання долучити до подібних слухань ширшу аудиторію, аби більше людей мали змогу відчути справжнє «свято слова».

Аплодисментами оцінили слухачі і  одноіменну з назвою книжки новелу «В Євросоюз через Кінашку» з її головним персонажем гуцулом Мільом, що пристрасно переймається політичними процесами в державі, мріє «побудувати Верховну Раду на Кінашці», аби депутати бачили, у якому напрямку треба вести державу… Ведуча зустрічі головний спеціаліст відділу культури Вижницької райдержадміністрації Ангеліна Юрійчук висловила припущення щодо ймовірної присутності у залі прообразу Міля в особі краєзнавця, письменника Михайла Софійчука.  І хоча образ, ясна річ,  збірний, автор погодився з  аналогією, адже родинна хата пана Михайла, невтомного дослідника репресій буковинців у радянські часи, саме на Кінашці. Не перечив  цьому і Михайло Матвійович, який на знак вдячності автору виконав гуцульські мелодії на  скрипці і сопілці.

Зауваживши, що новели Томківа сприймаються легко, "без будь-яких зусиль над собою", зі сльозами на очах прочитав новелу «Штолі» громадський діяч, лікар Вижницької районної лікарні Богдан Іванович Гришин-Грищук, син блискучого інтелектуала, літописця розстріляного Відродження Івана Петровича Гришина-Грищука.

Загалом, тема репресій звучала на зустрічі часто, адже вижничани бережуть пам’ять про тих, хто боровся з тоталітарною системою ціною жертв, сотень і тисяч  депортованих у ті місця, звідки сьогодні на Схід України потрапляють загони терористів. Книгу, у якій вміщено також і новели-нариси про репресованих земляків, автор презентував  присутній на зустрічі завідуючій Вижницьким краєзнавчим музеєм Михайлині Іванюк.

Символічний образ «штолів» —металевих шипів, що їх гуцули вкручують в підкови коням, аби не ковзали на слизькій дорозі, викликали у вижничан жваві асоціації, думки про потребу збереження національних особливостей — еволюційних скарбів людей, які живуть у горах. І серйозно, і не без гумору керівник профспілки освітян Вижниччини, корінний гуцул Ярослав Борсук згадав радянські часи, коли молодь, повертаючись з армії, вважала за престижне розмовляти російською, а не українською, тим більше гуцульським діалектом. Ярослав Семенович розповів про епізод з парубком, який, повернувшись з армії додому, намагався говорити російською  на хуторі  Околена:

— Пішов у гори до одинокої бабульки, якій треба було зварити їсти, і питає : «Бабко, штолі тєбє сваріть»?... А бабця каже: «Синку, я не годна хліб їсти, а ти хочеш, аби я  штолі жувала»…

Як приклад, виступаючий згадав харків’янина Гната Хоткевича, який у  «Кам’яній душі» зміг тонко передати душу гуцула. Тому, вважає освітянин,  художнє втілення теми земляком-сучасником, що перегукується з творчістю знаменитої гуцулки-розтоківчанки Марії Матіос, інших творчих особистостей Гуцульщини слід вітати. Твори Анатолія Томківа спонукають бачити в гуцулах не «аборигенів», а «природних інтелігентів», які живуть у гармонії з природою і спроможні творити суспільну гармонію за європейським зразком, як би цього не хотілося тим, хто не сприймає рядків українського гімну «Ще не вмерла»... Однак, підхід до самих себе має бути самокритичним, вважає Ярослав Семенович. «Ми знаємо,— наголосив він, — що війна рано чи пізно закінчиться. Але  чи ми подужаємо самі себе?.. Чи зможемо змінитися кожен у своєму віці і стати новими громадянами»?

Новели Томківа не дають відповідей на це питання, але зосереджують увагу на шляхетності, толерантності буковинців, на європейському способі їхнього мислення. Ангеліна Юрійчук поділилася враженнями про прочитану нею в інтернеті новелу «Кляті москалі», де немає ненависті до народу, який, сьогодні тоталітарна влада в Росіє зомбує ненавистю до українців,  а є розуміння того, що українство рано чи пізно реалізує себе як державотворча нація. Зважаючи на «сценічність» новел Томківа, пані Ангеліна запевнила, що уже бачить виконавця головного героя новели — репресованого вуйка Остафія, трудолюбивого газду, господаря, готового до прощення, але не готового бути кимось іншим,окрім як самим собою у цих горах.

У своїх відгуках вижничани неодноразово підкреслювали, що новели Томківа легко проектуються як на дійсність,так  і на історичне літературне тло. Бажаючих поділитись враженнями було багато. Редактор Вижницького районного радіомовлення Микола Огродюк знайшов паралелі у творах Томківа з творчістю іншого гуцула — Данила Харов’юка з Підзахаричів, новели якого читаються так само  «на одному подиху», зрозумілі і близькі корінним гірським мешканцям.

—Дуже приємна атмосфера! Я не шкодую, що прийшов сюди,— резюмував молодий поет, педагог Вижницької загальноосвітньої школи імені Юрія Федьковича Віталій Шпанюк, уродженець Верхньої Товарниці, яка згадується у новелах Томківа. Свої почуття Віталій передав рядками з поетичної збірки «Крізь серце і душу», яка вийшла нещодавно у Львівському видавництві «Плай»:

Не знайти прекраснішого краю,

Хоч би й обшукати світ увесь,

Я там жив,повірте,я ж то знаю:

В горах люди ближчі до небес…

Віталій погодився з тим що роботи Томківа нагадують мікрокіносценарії, однак, вважає, що екранізувати чи інсценізувати їх не обов’язково, адже образна мова дає можливість кожному читачу стати окремим «режисером», відтворити картину в індивідуальній  творчій уяві.

—Я відчула тут своє дитинство…—хвилюючись, сказала викладач Вижницького коледжу прикладного мистецтва Ольга Круглюк, галичанка, яка вчилась у школі в Розтоках, де директором був батько Анатолія Микола Михайлович Томків, і де вчилась письменниця Марія Матіос. «Пробачте, бо я пробачаю усім і все. Але пам’ятаю про всіх і все. І хочу правди. Бо без правди не годен», — зачитала пані Ольга рядки з повісті письменниці «Черевички для Божої матері».

Спонтанно, під знаком тривожної доби зустріч переросла у  «родинний» формат, бо з’ясувалось, що у різні роки з педагогами Томківими у Розтоках пересікалось чимало відомих нині людей. Хтось про когось знав, або чув, а  новели Анатолія якраз і звели усіх віч-на-віч — і тих, хто став прообразом героїв його творів, і тих, хто просто любить свій край, не забуває, звідки він і якого роду. Ці думки зривались з струн скрипки методиста районного будинку культури Ганни Ватаманюк, яка виконала Карпатську сюїту Мирослава Скорика. Вона натхненно грала і для  присутніх, і для чоловіка, кадрового військового, який у ті хвилини ніс службу на Сході України.  Директор Вижницької школи мистецтв Іван Ковалюк об’єднав родину чудовим співом і грою на гітарі. Сказали схвильовані слова однокласник Анатолія лікар районної лікарні Василь Яків’юк, виконуюча обов’язки керівника районної бібліотеки Ольга Ямбор, а всі разом заспівали гуцульські коломийки, що вже не потребувало якихось інших слів, бо об’єднувало краян на генетичному рівні — переконливому, як вічна краса Черемоша і Карпат.

Учасники зустрічі відвідали Літературно-мистецьку світлицю, яку вижничани нещодавно створили, аби зберегти інтелектуальний дух  «Воріт в Буковинські Карпати», де у різні часи побували класики української літератури від Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Івана Франка, Олеся Гончара, Ліни Костенко до багатьох відомих імен сучасності. Залишивши запис у книзі Світлиці, Анатолій Миколайович сказав, що такі осередки українського духу є орієнтирами для поколінь. Основа його покоління, людей, яким нині за п’ятдесят, формувалась в добу «Білого птаха з чорною ознакою», фільму геніального буковинця Івана Миколайчука, зйомки якого відбувались у  рідних пану Анатолію Розтоках. За влучним висловом автора вступної статті до книги «В Євросоюз через Кінашку» лауреата Шевченківської премії поета Василя Герасим’юка, це був час Птаха і Водограю… Сьогодні він ожив у серцях і душах вижничан на «Святі слова»…

Антон  Глиця

 


Від депортації до депортації

МАКАР Юрій, ГОРНИЙ Михайло, МАКАР Віталій.

Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915–1947). Дослідження. Спогади. Документи. Том 2. – Чернівці: Букрек, 2014. – 900 с. : іл.

На базі зібраних в архівах України, Польщі та Канади матеріалів, з залученням опублікованих документів і значної кількості наукових опрацювань автори виклали своє бачення долі українців Холмщини та Південного Підляшшя від їх вивезення углиб Росії під час Першої світової війни, їх переживань у складі міжвоєнної Польщі, під час Другої світової війни, евакуації (депортації) на підставі Угоди від 9 вересня 1944 р. до УРСР і ганебної акції «Вісла» – депортації в кордонах повоєнної Польщі.

Публікація запланована у вигляді тритомника. Зміст другого тому складають дослідницькі розділи, спогади, документи, ілюстрації.

Видання здійснюється заходами МПП ВКФ «ГЕЛІКОН», а також за підтримки Меморіяльного фонду ім. Теодоти та Івана Климів з Канадського інституту українських студій в Альбертському університеті.

ЄВГЕН БАРАН. “ІДУТЬ ПРОКАЖЕНІ, ЛЕПРАВІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ЙТИ”…

У Герасимʼюка не вірші – метафори Правди і Кривди людської.

Ти читаєш, витворюється картинка світу і ти носиш не її, ти носиш біль, памʼять, ти мимоволі повертаєшся до витоків, до себе…

„ІДУТЬ ПРОКАЖЕНІ. ЛЕПРАВІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ЙТИ“…


Василь Герасимʼюк. Кров і легіт. Вибрані вірші і поеми. – Чернівці «Букрек», 2014. – 320 с. – (Серія «Третє тисячоліття: Українська поезія»).

Писати про Василя Герасимʼюка непросто. Не так. Писати про  світ поезії Василя Герасимʼюка непросто. Бо кожне наближення буде віддаленням, і кожне віддалення наближенням. Нема на се ради. Герасимʼюкові щастило на інтерпретацію. Віктор Неборак, Костянтин Москалець, Іван Дзюба… після такого інтерпретаційного „тріо“, не згадуючи численні инші намагання наблизитися, в тому числі й науково подібні (т.зв. кандидатські й докторські дисертації), нічого суттєвого не змінюють і не додадуть. Канон визначений. Спробую нагадати:

1. „Василь Герасимʼюк – гордий поет. Аристократ української поезії. Його поетична свідомість прагне з гуцульських верхів і дніпровських круч осягти шкалу Всесвіту“ (Іван Дзюба…І є такий поет“);
2. „(…) Василь Герасимюк – надто модерний поет, щоби бути таким собі екзотичним самоцвітом, котрий випромінює архаїчні способи орієнтації та першоджерельні цінності в їхній первісній неторканості. У його новій книзі (як і в попередніх) зустрічаються цілі розсипи знаків модерну, по-бароковому примхливо перемішані зі знаками традиції“ (Костянтин Москалець Навіщо поет у повітрі?“);
3. „Я лише уточнив би, що напередодні Судного дня – за Герасимʼюком – всі інші міфи стають нечинними. Та для християнина кінець світу – це друге пришестя Христа, це надія на вічне Життя. на зустрічі зі святими праведниками, на новий світ без ненависті і страждання. У його поезії ця заповідана Біблією Подія очікується як остаточна катастрофа світу грішників і самого поета, який аж ніяк не вважає себе святим. Звідси і «тривожне світло» на його полотнах“ (Віктор НеборакПоет «останніх речей»: Василь Герасимʼюк і кінець міфології“).
Це частково пояснює мій острах писати про поезію Василя.  Зрештою, ще є й такий момент: читаючи  вірші окремих поетів, ти розумієш, що нічого не додаси до їхнього світу; тоді немає потреби щось там коментувати. А є потреба, зрідка чи частіше, повертатися до перечитання цього поета. Василь Герасимʼюк надається до перечитання.  Він непростий для заучування чи, навіть, запам’ятовування віршів. Тільки перечитання, як сакральну матрицю, ти читаєш, перечитуєш, не запам’ятовуєш, а проговорюєш як закликання, як молитву…

Я прочитав Книгу Мертвих, кажу:
країна мертвих старша від країни живих,
там немає Галичини,
там нема героїв,
дарма ваші герої все забрали з собою.
невже не з вами, а т а м
вирішуються питання чести?
(„Друге послання Дмитра з кутів до Галичан“)

Мене завжди дивувала в Герасимʼюкові якась хлопська прозірливість. Так, вінаристократ поезії (за Іваном Дзюбою), але уміє бути вишукано-простим, доступним. Його слова обволікають тебе, як усесвітньою правдою, якій не маєш чим і не маєш чого перечити. Ти слухаєш ці вірші, як одкровення мудрого, але не завжди розумієш сенс тих магічних закликань…
Книга вибраного «Кров і легіт» (так називалася одна із частин його книги «Поет у повітрі») є виповіданням української історії в її гуцульському обрамленні. Найближчою мовою до поезій Герасимʼюка є мова кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (навіть не мова Михайла Коцюбинського)….  Тут треба шукати витоків, не забуваючи про генетичну пам’ять, возведену до стану української вічности.
Герасимʼюкові історії (у тому числі й  історія рідних з їхньою участю у національно-визвольній борні 40-50-х років ХХ століття, а відтак і понесення покарання за цю участь)  є намаганням, і це добре зауважено автором передмови до названої книги Віктором Небораком („Для поета «останніх речей», свідомого дієвої присутності сил зла у світі, важливим є не так засудження зла, як повернення смертній людині її людської гідності“), ствердити віру в її людському покликанні.
Розділи книги (а їх десять) виконструйовані так, що маємо у книзі мапу Всесвіту й назване місце на цій мапі української душі. Герасимʼюк найближчий до Вінграновського у його українськости сприйняття світу. Національний стрижень поезії Герасимʼюка   є визначальним. Без нього, цього генетичного кореня памʼяті, ми не зможемо зрозуміти поета.
У Герасимʼюка не вірші – метафори Правди і Кривди людської. Ти читаєш, витворюється картинка світу і ти носиш не її, ти носиш біль, памʼять, ти мимоволі повертаєшся до витоків, до себе…
Цей міфологічний контекст Герасимʼюкового світу поезій сам по собі нічого не значить, поки ти не  влиєш у нього власної крови. Поки не зрозумієш, що правда поетового світу є доти віршами/словами, доки не усвідомиш, що це мова про твій шанс повернутися до людського в собі.
Я не буду  вправлятися у філологічній спроможності інтерпретувати вірші Герасимʼюка. Просто вклонюся його духові, який допомагає мені захистити свій людський простір:

Я час його застав. З ягням зайшла
з морозу Анна – птаха прошуміла
під стелею і пробудила крила
Маріїїні – два стулені крила.

«Він застудився, Анно…» – до чола
пірʼїну золотисту притулила,
і ночі безкінечної могила
Різдвом була й Великоднем була.

Я час його застав. Його сліди
побачив на траві і на камінні,
в повітрі божества, у тій пірʼїні,

що долетіла до Караганди
і принесла ягнятко, і донині
несе мені його ягня. Куди?
(„Леонардо: сонет“)

У контексті заявленого мені нічого додати. Його звати Василь Герасимʼюк. Родом з Прокурави. Це Його послання. Хто має вуха, най почує. Хто має очі, най побачить. Хто має душу – прийме.

Євген Баран. Василь Герасимʼюк. "Кров і легіт".

http://zolotapektoral.te.ua/evhen-baran-idut-prokazheni-lepravi-ne-mozhut-ne-jty.html#more-8402

 

Книга, що об'єднує

«3 місяці Майдану – як ще одне життя. Для країни – як ще один старт держави. Те, що не сталося в 2005-му – знову вийшло на вулиці. Майдан 2014 – це три місії в одному місці: євровибір, антикримінальна революція і антиколоніальний рух. Тому Майдан не має завершеної перемоги. Це – рух. В правильному напрямку.

Головне – не зупинятися, навіть, якщо опускаються руки. Бо Майдан довів: ми все можемо, все в наших руках.

З повагою, Луценко. 28.05.14»


Такий напис зробив на книзі нашого автора Віктора Залевського «Не умолкай, Майдан, не умолкай» Юрій Віталійович Луценко.

Презентація книги на Майдані

В останні дні  точиться багато суперечок стосовно того, чи треба розходитися майданівцям чи ні. Більшість схиляється до думки, що Майдан не повинен залишатися  місцем проживання в палатках, але він не може розійтися як рух і дух народу.


(Віктор Залевський під час інтерв'ю на радіо "Київ-FM 98"

Книга херсонця, мужнього майданівця Віктора Залевського саме про це – про український прорив, який здійснили Схід і Захід, митці, політики і прості люди разом.

Актриса Римма Зюбина читала вірші Віктора Залевського для майданівців.

Мер Києва Віталій Кличко ознайомлюється із книгою Віктора Залевського "Не умолкай, Майдан..."

Ковток роси живої.

Ім’я поета Василя Місевича добре відоме українському читачеві. Він — член Національної спілки письменників України, автор 17-ти поетичних та трьох історико-краєзнавчих книг, лауреат літературних премій ім.Сидора Воробкевича, Дмитра Загула, Василя Симоненка. Окремі з творів перекладаються російською, молдовською та італійською мовами. На слова В.Місевича буковинськими композиторами написано ряд пісень. І це закономірно. Його поезії образні, непідкупні і щирі, насичені карпатським колоритом.

Нещодавно у видавничому домі “Букрек” вийшла книга вибраних творів В.Місевича із символічною назвою “Ковток роси живої”. У ній автор продовжує і розвиває провідні теми своїх попередніх книг — з висоти прожитих літ осмислити наше минуле і сьогодення. Книга поділена на 7 промовистих циклів: “Не хоче скрипка говорити”, “Наслухає тишу мати”, “Три зернини проросло”, “Все поправить життя”, “Спіймати мить у часі”, “Ти затужила цвітом”, “Вікно у казку” (останній цикл для дітей молодшого шкільного віку).
Особливо запам’ятовуються вірші, в яких йдеться про перші повоєнні роки, воїнів УПА, простих краян з їхніми нелегкими сільськими буднями. Не можна без хвилювання читати рядки про п’ятирічного хлопчика, який чекає на повернення з війни свого батька. Він загинув, “спить у шинелі під чужими яворами”. Але дитині у це повірити важко. Йому здається (це вже з іншого вірша), що “татко приїде. Звичайно, на танку”.
Мова поета правдива і переконлива, світла і чиста, як ранкова роса буковинських лугів. Вона густо насичена метафорою на зразок: “Дихнула хмарині в обличчя бджола, і хмара слухняно скотилась за обрій”, “Вмиюсь квітом медунок на колінах громів”, “Проснулись проліски малі і випнулись на пальчиках” і т.д.
Василь Місевич від природи самобутній і талановитий поет. Йому легко підкоряються складні взірці світової літературної традиції: сонет, рондель, рубаї, хоку. У кожному творі поет зірко вдивляється в наші будні через своє, по-дитячому оголене світобачення, прагне осмислити наше життя, роль і місце людини на планеті Земля. У віршах грають щедрі розливи барв і звуків малої батьківщини автора, стривожено нуртує відгоміння непростих доль і переживань.
Рядки його поезій віддзеркалюють блакить отчого неба, гірських потоків і річок, а головне — вони наскрізь пройняті любов’ю до нашої чарівної та зболеної нескінченними лихоліттями України. Ось як закінчується один з віршів на цю тематику:
А вись — золота й солов’їна —
Гойдається в такт і пливе.
Послухаю серце Вкраїни.
Ще б’ється…
Ще б’ється.
Живе.
Нижче пропонуємо читачам добірку віршів з книги “Ковток роси живої”.

*  *  *
Потік тече, тільки в'ється, мов линва,
За лісом і яром щезає на мить.
Намоклі дощі не вовтузяться в ринвах,
І тихо надворі, і голос мовчить.

А що говорити? Так звично озонять
Найдальші оселі в обіймах ріки.
Новий капелюх припасовує сонях,
Старі димарі вигрівають боки.

Нікому не треба жалітись на вроду.
Тут кожен вродливий і сам собі пан.
Проціджують яблуні сік, наче воду,
Сади прогортають руками туман.

І видно, і світиться м'ятне довкілля
На всю батьківщину, на всенькі світи.
Курличуть трембіти, брунькується
зілля…
Наш Отче Високий, цю мить освяти!

І засвітиться Слово
І таке це погідне, розвеснене слово,
І такі журавлині над світом ключі!..
Притулюся до неба обличчям шовково
І почую, як сплять на світанку дощі.
Можу срібні потоки спинити у зворах
І веселку привести на отчий поріг.
Можу пісню співати із птицями хором
І зігріти у пазусі місяця ріг.
Все я хочу і можу! Ні горя, ні муки,
Ні каміння в дорозі, ні втрачених зір.
Ви беріть моє серце, беріть мої руки,
Вони гріють вночі, наче музика гір.
Тут я жив і зростав золотою лозою,
Тут схилюся чолом у шипинських лугах.
І засвітиться Слово на сонці росою,
І лежатиме сонце мені у ногах.

Жінки — як загадка
Жінки, жінки…
Мадонна чи мадам...
Ну, як там ще? У Господа спитаю.
За вас колись віддав ребро Адам.
І я б віддав, та зайвого не маю.

Життя жіноче — то тривоги й біль,
Жага і пристрасть — бути чи не бути?
Мені б лише не хвилечку відчути,
Що ви десь поруч, і не треба більш.

У кожного свої гріхи і вади.
За все спитає і розсудить час.
Прощаю вам і ревнощі, і зради,
Бо теж, зізнаюсь, зраджував не раз.

На серці є, на серці буде рана...
Любов спізнати б, випити до дна...
…Твою цілую руку я, кохана.
Яка глибока, вічна таїна!

*  *  *
Сад молодіє влітку.
Яблука ранні.
Дощ наступив на квітку.
— Вибачте, пані.

Травами землю вкрито.
Юні блавати.
Хочеться вишням жити
І цілуватись.

Тепло щебечуть віти
Матінці днині.
Хочу прийти і гріти
Гнізда пташині.
Крони густі, мов щітка.
Сонце багряне.
Дощ освіжає квітку.
— Дякую, пане.

SOS
Хто, Вкраїно, тебе оборонить
Від зневаг і чужинських оков?
Навіть ангел —
святий охоронець —
В безстрокову відпустку пішов.

Говорять гнізда втомлено і хрипко,
В усі щілини темінь заповзла.
Вишнева гілка вибиває в шибку
Свою “морзянку” під крилом села.

Риплять дерева тонко, вечорово,
Гнучке гілля кругом переплелось.
З усіх тире-крапок складаєш слово
І чітко бачиш на папері: SOS.

Читаючи “Катерину”
Вітри у телинку виспівують соло.
За шибкою — вечір і темінь густа.
Сестричка-школярка читає уголос
Про долю дівочу, далекі літа.
На мить лише зиркне й сховається місяць,
І хмари нависли стіною, мов рать.
В хатині немає вже вільного місця.
Набилося люду. Сидять і стоять.
Між ними і я. Непомітно, як гномик,
Присів і сховався в найдальший куток.
Ловлю кожне слово, хоча й не знайоме,
Боюся дихнути, вуста — на замок.
Читає сестричка...
Свистить хуртовина...
Ні вогника в полі...
діброва гуде.
Снігами бреде...
знов бреде Катерина,
Дитя притискає мале до грудей.
Сусід може втретє прикурює люльку,
Я сльози втираю, свій гнів не таю:
— Цей вуйко так пише...
поганий цей вуйко,
Навіщо він мучить Катрусю мою?
Нарешті затихло.
За вікнами груша
Гостей провела.
Вже й домашні лягли.
Щоб інші не знали, не ятрили душу,
Я вирвав той текст і у грубці спалив.
Недремно стоїть наша Пам'ять над часом,
Ґвалтує його круговерть суєти.
Прости того хлопчика, батьку Тарасе,
За те, що вчинив...
І за вірш цей прости.

 

Громадсько-політичний тижневик "Вільне життя"

http://193.169.188.93/socum/3982-poet-vidav-vibrane.html


Не умолкай, Майдан, не умолкай

«Не умолкай, Майдан, не умолкай» - перша поетична збірка українця, херсонця, будівельника за професією та письменника за покликанням Віктора Залевського. У книзі зафіксовано багаторічний творчий доробок автора, а найбільшою літературно-історичною цінністю є цикл віршів, присвячений визвольній боротьбі українського народу протягом листопада 2013 - лютого 2014 років.

Для широкого кола читачів.

«Той пропаде, хто зловлений!»

Микола Гриценко представив нову поетичну збірку

Нова збірка поезій Миколи Гриценка «На зелених іконах дерев» позначена особливою вітальністю, загалом притаманною українській поезії ХХ століття. Дерево в цьому художньому світі прирівняно до ікони, духовно-містичного оберега, який охороняє людину. Іван Дзюба назвав поетичний світ Миколи Гриценка таким, де «вірш стає великою метафорою життя».

На тлі вітаїстичного перетікання природних енергій і відбувається осмислення власного земного шляху. Суб’єкт лірики М. Гриценка вдається до рефлексій, аналізуючи власне місце в цьому дивовижному часі:

Посеред ночі. Посеред неба.

Посеред степу. Стою.

П’яти лоскочуть

Збуджені стебла,

Вітер лоскоче

Душу мою.

Щоправда, подеколи людині буває непросто пережити якісь катаклізми, породжені, власне, «людською природою». Тільки якщо вона перебуватиме в нерозривній єдності зі світом природи, їй пощастить уникнути цих небезпек. І суб’єкт лірики прагне будь-що зберегти зв’язок зі світом рідного села. Ця поезія часом ідилічна, пасторальна, елегійна та медитативна. А за своєю сутністю — обов’язково філософічна.

М. Гриценко — досконалий майстер пейзажної та пейзажно-філософської лірики. Елегійні мотиви зупиняють час навколо читача, даруючи моменти радості та спокою. Природа — затишний простір, і лише людина може перетворити його на щось непридатне для життя, порушуючи космічну рівновагу:

Великим важко. Вічним — у стократ.

Вони тримають світу рівновагу,

Щоб річка не верталася назад

І щоб коріння берегло відвагу.

М. Гриценко залишається вірним традиційній ліриці, в якій важливо явити не нові формальні знахідки, не інтелектуальне експериментаторство, а показати переживання внутрішнього «Я», яке часом суголосне, а часом антипатичне природі. Ця філософія укорінена у традиційні цінності: природа — це дім буття, який потрібно оберігати. Так само потрібно боронити свою землю, своє джерело, своє дерево від чужинця:

Мій ворог — український демагог,

Який обслинив слово

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

І, проковтнувши «НЕ»,

ввійшов в залежність.

Я демагога ставлю в некролог!

Свобода людини, як переконує суб’єкт лірики, полягає в тому, аби не боятися бути собою. Людині не потрібен натовп, не потрібен галас і шум. Бо самість народжується з тиші й реалізується в нікому не помітних справах. А коли людина починає вихвалятися, вона надягає маску, в якій віддзеркалює штучність і закомплексованість. Майстерність бути людиною — не в тому, аби робити вигляд, а в тому, щоби дорівнятися до себе, причому роблячи це непомітно для інших:

Живу осібно. І мені не треба

Підпирачів, піддавачів і — лже...

Візьму собі пів зоряного неба,

І хай мені мій коник заірже!

Я чую небо. Мене небо чує.

Сузір’ями мережаться слова.

Єдність людини з природою можлива тоді, коли людина віднайде в собі сили почути власний голос. І тоді «мій коник заірже». У світі природи немає штучності й масок, які так часто хоче приміряти на себе людина. Свободу потрібно черпати зі стихій. І йти стежкою життя, випромінюючи легкість від здобутої внутрішньої повноти. Людство не повинно спіймати тебе, бо інакше перетворишся на раба масок і тіней. Вільний той, хто не боїться бігти наввипередки з вітром і сперечатися з сонцем:

Бігтиму я, скільки небом

вготовлено...

Тільки, прошу, не ловіть,

не зловіть!..

Той пропаде, хто зловлений!

Людині загалом властиво бути «зловленою» — різними соціальним конвенціями, правилами, обов’язками.

Українцям часто доводилося захищати право бути на своїй землі. Але головне, як засвідчує ліричний герой поезій М. Гриценка, — не бути ворогами всередині нації, не йти брат на брата, не чинити зухвалої наруги над історичною пам’яттю, яка повинна об’єднувати, а не роз’єднувати:

Коли гарцюють в небесах громи

І скочуються реготом за обрій —

Я думаю про мир поміж людьми,

Про те, що гарні — не завжди хоробрі...

І що веселі є серед сумних,

Що є сумні поміж людей веселих,

І що сприймати треба нас таких,

Як — різнобарв’я в ніжній акварелі...

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

http://m.day.kiev.ua/uk/article/ukrayinci-chitayte/toy-propade-hto-zlovleniy


"Букрек" отримав кришталеву книгу

16 травня Голова Держкомтелерадіо України Олег Наливайко вручив нагороди переможцям Національного конкурсу «Краща книга України», яким щороку відзначаються кращі роботи українських видавництв.

Конкурс започатковано Держкомтелерадіо України з метою сприяти розвитку вітчизняного книговидання, традицій книговидавничої справи,

популяризації сучасних технологій художнього оформлення та друку.

«Гран-прі» конкурсу цього року присуджено видавництву «Либідь» завидання «Скарбниця потребна і пожиточна» (упорядник Валерій Шевчук).

У номінації «Моя країна» диплом ІІ ступеню присуджено видавництву «ІМЕКС-ЛТД» за книгу «Кафедральний собор Рождества Пресвятої Богородиці»; диплом І ступеня та спеціальний приз “Кришталева книга” присудженовидавництву «Балтія-Друк» за книгу «Український пантеон».

У номінації «Життя славетних» дипломом І ступеня та спеціальним призом“Кришталева книга” відзначено видавництво «Либідь» за книгу «СтефанТурчак».

У номінації «Світ дитинства» дипломом та спеціальним призом “Кришталева книга” відзначено видавництво «Чайка» за книжку «Казки для малюків».

У номінації «Арт-книжка» дипломом та спеціальним призом “Кришталевакнига” відзначено видавництво «АДЕФ-Україна» за книгу «Витязь у тигровійшкурі».

У номінації «З глибини знань» дипломом та спеціальним призом“Кришталева книга” відзначено видавництво «Букрек» за книгу «Із Української Старовини».

У номінації «Проза» дипломом та спеціальним призом “Кришталева книга” нагороджується видавництво «Старого Лева» за книгу «Дідо-Всевідо».

У номінації «Поезія» дипломом та спеціальним призом “Кришталева книга” відзначено видавництво «Старого Лева» за книгу «Пора плодів і квітів».

У номінації «Бестселер» диплом та спеціальний приз “Кришталева книга” відзначено видавництво «Фоліо» за книгу «Львівська гастроль ДжиміХендрікса».

У номінації «Мистецтво друку» диплом ІІ ступеню присуджено видавництву «АДЕФ-Україна» за книгу «Витязь у тигровій шкурі». Видавництво «Київське товариство «Купола» за книгу «Собор святого князя Володимира» отримує диплом та спеціальний приз “Кришталева книга”.


Джерело інформації: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=112746&cat_id=109884

http://www.bukrek.net/index.php/propecia-dubai/ | http://www.bukrek.net/index.php/uk/novini/40-%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8-%D0%B2%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0-%D0%B1%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%BA-%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%D1%96-%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%89%D0%B0-%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B0-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8 | tax lien and lawyer