sl1 sl2 sl3

Українські мандри у просторі й у часі

Балабко О. В.

Олександр Вертинський, нащадок Гоголя. Шляхами артиста :

Роман-есе у трьох книгах. – Чернівці : Букрек, 2017. – 596 с.

 

Мандри стали дуже популярними сьогодні. Впали різноманітні непоборні перешкоди, і всі нарешті повірили, що можна сісти в літак чи автобус і мчати, мчати, мчати, відкриваючи нові землі. Мандрівники відчувають один одного на віддалі, і як тільки у розмові випадково зринає слово, яке свідчить, що поруч людина світу, як одразу недавні подорожі втілюються у пристрасні монологи.

Але зовсім небагато серед відкривачів незнайомих пейзажів тих, хто власні враження перетворює у книги подорожніх нотаток, які роблять персональне захоплення загальним. І лишень одиниці мандрують у часі й просторі водночас. Вони вибирають собі яскраву історію, яка відбулась із кимось давно, і йдуть її шляхами. Олександр Балабко – з таких. Він шукає сліди відомих українців, полишені світами, реставрує відголоски їх біографій, зводячи докупи різні часові потоки, і ви відчуваєте дивний шарм у цьому злитті минулого і сучасного, коли поринаєте водночас у дві несхожі епохи.

Роман-есе “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя” був надрукований вперше у журналі “Київ”. Історія життя відомого співака дає можливість говорити про безліч країн і легендарних персонажів, з якими він зустрічався, й робити оповідь легкою та барвистою, наче екзотичний ярмарок. Разом зі своїми героями автор легко міняє країни, мови, звичаї... Цього разу дія відбувається у Києві, Стамбулі, Парижі, Шанхаї, а також на Сахаліні та Святій землі.

Олександр Балабко відвідує театри і парки, собори і кладовища, палаци і фортеці, ресторани і кабаре... І паралельно з головною історією принагідно уточнює, де і як жили Роксолана та Юрій Хмельницький, художники Олекса Грищенко і Дмитро Ізмайлович, посол і письменник Олександр Лотоцький і співак Федір Шаляпін, а також Бодлер і Гюго, Жорж Санд і Шопен, Хемінгуей і Тулуз-Лотрек, Шагал і Аполлінер...

Чимало дивовижного знаходить автор у житті Олександра Вертинського, у звичаях і норовах минулої епохи. Але є ще одна особливість творів письменника: крізь усю цю дивовижу, як Оранта крізь затиньковані розписи храму святої Софії у Стамбулі, проступає пекуча любов героя до рідної землі, а також драматичне життя українців без батьківщини, нації, яка мандрує світами багато років у пошуках кращого життя, віками не даючи ради витворити це краще життя у себе вдома.

Не всі з блукальців і втікачів стали принцесами Таїланду, як киянка Катерина Десницька (а її племінник Іван Десні – відомим французьким актором) чи китайськими маршалами, як закарпатський бідняк Іриней Фендь, не всі стали відомими скульпторами, як Олександр Архипенко чи уславленими артистами – як Серж Лифар або відома кінозірка того часу Наталя Лисенко. Щастя усміхалося одиницям. Сотні тисяч українців жили інакше. Роман розповість, де зосереджувалася українська діаспора у Туреччині, Франції чи Китаї, якою була доля Симона Петлюри, чому не свідчив на відомому суді Володимир Винниченко і чому архієпископа шанхайського Іоанна зі знаменитого роду Максимовичів називали “жахливим антирадянщиком”, а також чому чимало талановитих поетів, наших земляків, не змогли реалізувати свої таланти за кордоном. А ще – як українські чвари зруйнували не одну важливу справу.

У романі Поль Гійом говорить про картини знаменитого Олекси Грищенка, які той малював у Стамбулі опухлими від недоїдання руками: ”Художник з України Шевченка й Гоголя приносить ранкове дихання в західну культуру, що її він засвоює з усією зухвалістю, пристрастю й крайністю своєї нації, виявляючи себе в зображенні світу блискучим ритмом, повним стилю й величності, любові та, мабуть, і гумору, того особливого гумору, який зупинився на півдорозі між іронією й болем”. Саме цими словами можна охарактеризувати і життя Олександра Вертинського на різних географічних широтах чужих земель та й на своїй батьківщині теж. Життя між іронією і болем серед емігрантів, здебільшого “білих людей другого сорту”, балансування між славою і забуттям, радістю і смутком, ситістю і голодом, молитвою і прокляттям – це і є тло для розгортання дії в романі “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”

У зворушливих ретроспективах Олександра Балабка чимало гумору. Чого тільки варта історія старої тітки із заповітом для майбутнього співака, який прожив сирітське дитинство з повним набором пригод, покарань та постійного відчуття голоду. Тітка нікого не допускала до власної скрині, але саме Вертинському пообіцяла залишити найдорожчий скарб. Через багато років вона це зробила, дотримуючи даного слова: у скрині виявилося сорок пляшок свяченої води. Чи показовий і майже символічний діалог Вертинського з

російською емігранткою у Стамбулі: “Як вам тут?” – ”Нічого.

Досить цікаве місто. Тільки турків забагато”.

Зрештою, після знайомства з романом, звичайно ж, ви захочете побувати в Парижі, Шанхаї чи Стамбулі, хтось укотре, хтось вперше, тож вам знадобиться і цей текст, який стане і картою міста, і досвідченим гідом. Ви вже знатимете, куди йти, і бачитимете за черговою картинкою її далеке минуле. А також ви ще раз усвідомите за чиєюсь непростою біографією підступні і зрадливі переміни життя, гіркі уроки минулого, яких, звичайно ж, ніхто, крім професійних істориків, не вчить і не аналізує, і тому така болісна українська історія сьогодні й завжди.

Саме поєднання сучасних подорожніх пейзажів із їхньою ретроспективою, заселеною обраними і відомими людьми, яких автор заново вписує в український контекст на тлі життя української еміграції того часу – це інтригуюче поєднання трьох в одному, і гарантує неослабний інтерес читача, його постійну прихильність до нових книжок Олександра Балабка.

 

Теодозія Зарівна,

письменниця, головний редактор журналу “Київ”

Чернівецьке видавництво "Букрек" презентує книги за кордоном

В рамках 21-ї Міжнародної виставки книг для дітей та юнацтва, яка працює у виставковому центрі «Moldexpo» міста Кишинів, презентовано книжкову продукцію українського Видавничого дому «Букрек» (Чернівці), що спеціалізується на випуску шкільних підручників, літератури українських і зарубіжних класиків, сучасних авторів українською, румунською і гагаузькою мовами. Як повідомили «ІНФОТАГ» її організатори, цього року свято книги приурочений до 180-ї річниці від дня народження відомого румунського письменника-казкаря Іона Крянге.

«Нашим основним завданням є просування дитячої книги. Салон дає можливість познайомитися з вітчизняними та зарубіжними видавництвами, взяти участь в конкурсах, бесідах і зустрічах з письменниками, придбати книги за вигідними цінами. Протягом чотирьох днів відбудеться ряд інтерактивних дитячих заходів. Комп'ютер не замінить книгу, яка залишається найефективнішим інструментом у вихованні підростаючих поколінь», - сказала директор Національної дитячої бібліотеки Клавдія Балан.

У ярмарку беруть участь понад 110 книжкових видавництв з Молдови, Румунії, Франції, Німеччини, Китаю, Литви, Польщі, України та Угорщини. Організатори заходу традиційно підготували для дітей книгу-сюприз. 15 тис. Юних читачів отримають в дар барвисто оформлену казку Іона Крянге «Гаманець з двома грішми». Бібліотекарі можуть обмінятися досвідом з іноземними колегами і отримати в подарунок книгу «Книга, бібліотека, читач».

http://acc.cv.ua/chernivtsi/22150-chernivetske-vidavnitstvo-bukrek-prezentue-knigi-za-kordonom

Видавництво "Букрек" і Муніципальна бібліотека ім. Добрянського запрошують на цікаву зустріч

4 квітня до Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського завітає киянин Олександр Балабко – публіцист, прозаїк, поет, драматург, голова журі секції “Літературна творчість” Малої академії наук України, який віддавна має приязнь до Чернівців. У нашому Видавничому Домі «Букрек» він видав дві свої книжки “Київ, Іринінська, Лифарям…”. Повість за листами митця” та “Рай і Пекло Коцюбинського”.
Повістями “Римське щастя Миколи Гоголя”, “Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, “Володимир Винниченко: забута могила в Провансі” (2005-2006 рр.) започаткував цикл повістей, есе і нарисів “Стежками українців у світах”. 2007 р. написав повість про Марію Башкирцеву в Ніцці “Променад з мадемуазель Марі”, п’єсу “Сон Марії Башкирцевої”.Скорочений варіант повісті “Сміх над вогнем. Життя і смерть Миколи Гоголя” було видано у Києві наприкінці 2016 року. А тепер письменник готує до випуску у  «Букреці» роман-есе у трьох книгах “Олександр Вертинський, нащадок Гоголя”, над яким працював упродовж 10 років, відвідавши визначальні для еміграції першої хвилі Стамбул, Париж і Шанхай.
Під час зустрічі у бібліотеці письменник розповість про свою працю, озвучить прозові книжки відеокліпами пісень на свої слова, присвячених його героям – Гоголю, Коцюбинському, Вертинському, вірш-сповідь якого “Києве, батьківщино ніжна” він переклав українською і тепер цей романс композитора Леоніда Нечипорука звучить у виконанні народного артиста України Олега Дзюби. Гість із Києва також ознайомить чернівчан із своїми оповіданнями, видати які планує також у Чернівцях.
Зустріч відбудеться о 17.00.


Ольга Кобилянська "Апостол черні"

Нещодавно у стрічці Facebook натрапила на допис однієї пані,що взялась було читати прозу Ольги Кобилянської й кинула, позаяк – нудно й нецікаво.

Пригадалось, як комуністи в радянські часи, затамувавши віддих, із пієтетом, пропагували і в художніх фільмах, і на наукових конференціях, і в екскурсіях для студентів Пушкінськими місцями в Криму російську класику як зразок золотого фонду світової культури, як непохитну висоту думки. У нас же й досі катастрофічно мало говорено у суспільно-інформаційному просторі про НАШУ класику; нема екранізацій, не відчитано на широкий загал історичні контексти умовин з'яви того чи іншого твору українського майстра слова. Й взаємини з національною культурою – хрестоматійно-залікові, а не закорінені в серці. Рецепт же простий від Григорія Сковороди (підслухано в "Очима культури"): "Люби – і будуть твої ".

Щодо нудності. Коли "Апостол черні", останній великий твір Ольги Кобилянської, позбавляє вас сну, що є наймилішим у світі, й до третіх півнів утримує в напрузі, – думаю, це ознака нетривіального твору. Таким і є роман в 2-х томах, який письменниця закінчила 1926 року й назвала повістю. Чи не вперше,а може й вперше, "Апостол черні" друкують в Україні ,якщо не числити видання 1936 року у тоді не радянському Львові, 1984 р. видання у Канаді; 1992 р. часописний друк в "Буковинському журналі" в Чернівцях та першу з'яву у Празі 1926-1928 рр., в журналі "Нова Україна".

Дякую видавництву "Букрек" 2012, Чернівці, за чудовий, ошатний, "правильний" друк книжки. Про роман:водограй думок та відчуттів. Тема оповіді – як не зрадити свій нарід, коли це дуже зискно. Як плекати мрію про власну державу й готуватись до її створення, коли твоя країна подроблена на шматки й входить до різних імперій. Широке епічне полотно життя на Буковині в карколомній життєвій історії трьох поколінь Цезаревичів. Так, це оповідь про три покоління однієї сім'ї – неодмінна умова справжнього роману в світовій літературі, яка відгукнулась в мені спомином роману "Люборацькі" Анатолія Свидницького: та ж тема національної зради й три покоління. Правда, у Свидницького жорстокіше й смутніше, оскільки лещата Речі Посполитої й Московського царства, напевне, були тяжчими в Наддніпрянській Україні від утисків ув Австро-Угорській імперії, до якої належала Буковина до 1918 року.

Що вразило? Інша Ольга Кобилянська:
- головний герой роману – сильний, (ніцшеанська ідея надлюдини залишилась) позитивний мужчина-українець,"апостол меча" – військовий, Юліян Цезаревич;
- ні, сильна жінка-феміністка є, це Ева Альбінська. Вона розкута,вольова,спрагла освіти та інтелектуального лету, що й отримує. Проте зраджує свій рід, перекидається до польської культури, бо народ той розвинутий, втрачає умисно родинні зв'язки й архетипно нагадує першу жінку у світовій міфології – Ліліт, яка була вогненно-повітряна, постійно ширяла в просторі,бо ж нудно на одному місці, й Адам за нею не встигав. На противагу їй – Дора Вальде, сестра Еви в других, також з роду Альбінських, архетипно тяжіє до Єви – другої жінки в світовій міфології, берегині й продовжувачки роду, що не зраджує свій український народ й уособлює світло. Погодьтеся, таке акцентування сил не характерне для Ольги Кобилянської періоду "Царівни";
- м'яким світлом увіходить парох, отець Захарій, правдивий "апостол черні", вірний та мудрий слуга свого народу, який згармонізовує навколо себе український простір на відміну від московського та католицького духовенства в сімейному романі А.Свидницького "Люборацькі";
- й що неабияк здивувало, так це щасливе, обнадійливе завершення роману, щоправда, з невеличкою кассандрівською пересторогою:

"- А Україна?
- Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам роллю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі." (ст.382)

P.S. В тексті багато висловів,які можна розібрати на цитати.

P.S.P.S. Роман "Апостол черні" опоряджений вступним вияснювально-поетичним словом кандидата філологічних наук Ярослави Мельник, примітками та словником, що додає зручності до читання.

Юлія Таранюк

"Ольга Кобилянська "Апостол черні"


Подарунки до міжнародного дня рідної мови від видавництва "Букрек"

21 лютого на базі Чернівецького обласного центру «Юність Буковини» відбулися урочистості, приурочені до Міжнародного Дня рідної мови. Директор Департаменту освіти і науки обласної державної адміністрації Оксана Палійчук, звернулася до всіх присутніх з вітальним словом, наголосивши, що мова – це найбільше багатство, найцінніший дарунок від Бога. Після привітань, посадовець вручила дітям з села Кримське Луганської області цінні подарунки від видавництва «БукРек».


У рамках святкування також відбулося нагородження найкращих знавців української мови. З нагоди свята Оксана Палійчук разом з менеджером видавничого дому «БукРек» Любов’ю Прокопишин нагородили переможців подяками та подарунками.


Також зі святом буковинців привітали Генеральний консул Румунії в місті Чернівці Елеонора Молдован, голова єврейської громади Буковини Льв Клейман, керівник товариства австрійсько-німецької культури ім. Й. В. Гете «Відродження» Олександр Шламп, голова польського товариства ім. А. Міцкевича Владислав Струтинський.


Мово моя рідна, материнська!
Ти співуча, ніжна і близька.
Хай же дух незгасний український
У житті нас завжди зігріва.
Процвітай же, мово калинова,
І тобі не в"янути в віках:
Мелодійна українська мова -
Чарівний, навік коштовний скарб.

Зачаровані ноти

Музика відображає те, чого неможливо висловити і про що неможливо мовчати. І Бог дав іскру з небес, кинув її і в душу, і в руки Леоніду Борисовичу Затуловському – людині наскільки талановитій, настільки ж скромній. Педагог, диригент, музикант, композитор. Людина вродженої інтелігентності, що є рідкісним явищем в культурі взагалі, а як на сьогодні, то взагалі унікальним.

З книги Михайла Маслія

«Золотий вік української естради

На днях у видавництві «Букрек» побачило світ нотне видання заслуженого діяча мистецтв України Леоніда Затуловського «Вибрані твори для дітей».

За словами самого автора, ця збірка є творчим дарунком тим, хто сьогодні тільки-но торкається цього високого дива, тим, хто понесе його далі, у

майбутнє – дітям України. А ще тим, хто плекає і дбайливо зрощує паростки таланту та натхнення своїх вихованців, долучає їх до безмежнобагатобарвного та багатогранного світу прекрасного, хто віддає своє серце прийдешнім поколінням – шановним педагогам. Музика – універсальна мова Всесвіту. Це мова вічності, мова краси.


"По статистике, люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками"

Увидела свет книга «Казки для хлопчиків», в которую вошли впервые переведенные на украинский язык произведения чешских авторов

Многие почему-то думают, что сказочные истории читают в основном девочки. Но это не так. Мальчишкам тоже нужны сказки. И недаром в разноязычных фольклорных сюжетах есть столь схожие персонажи: мальчик, рыцарь, дракон… Истории, призванные воспитывать детей настоящими мужчинами, вошли в книгу «Казки для хлопчиків». Ее презентация состоялась недавно в Украинском доме.

В издании собраны произведения чешских авторов, впервые переведенные на украинский язык. Этот труд взял на себя ученый, общественный деятель Виктор Павлюк. В свое время Виктор Игоревич работал в посольстве Украины в Чехии и углубленно изучал культуру западных славян.

— Чехи — самый западный славянский народ, наиболее интегрированный в Европу, — говорит Виктор Павлюк— И на письме они пользуются не кириллицей, как мы, а латиницей. Но день Кирилла и Мефодия, основателей славянской письменности, чехи — в отличие от нас — отмечают как государственный праздник. В средние века они утратили свое государство, а к моменту его восстановления состояние языка было плачевным — сплошная германизация. И тем не менее интеллигенция нашла в себе силы воссоздать всю терминологию. Я задался вопросом: что в первую очередь делали представители чешской элиты (их называли «будители народа») — священники, литераторы, врачи, учителя? И оказалось, что все они… писали сказки. Сказка закладывает основы мировоззрения. Статистика разных стран свидетельствует: люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками. Они вырастают более нравственными и законопослушными гражданами.

Среди авторов, представленных в книге «Казки для хлопчиків», — священники Вацлав Бенеш Тржебизски и Бенеш Метод Кулда, а также педагог, этнограф Франтишек Бартош, фольклорист Матей Микчишек.

— И, конечно, не обошлось без сказок классика чешской литературы Божены Немцовой, — замечает Виктор Павлюк. — Это очень яркая личность. Модернистка, феминистка, как наша Ольга Кобылянская…

К слову, и само издание не обошлось без участия женщин. Иллюстрировала книгу, выпущенную издательством «Букрек», молодая талантливая художница Ирина Стасюк, а составителем стала супруга Виктора Павлюка Оксана Ивасюк. Так что, шутит Виктор Игоревич, гендерных прав он не нарушил. И признается, что уже подумывает о книге «Казки для дівчаток».

Ольга УНГУРЯН, «ФАКТЫ»

"По статистике, люди, читавшие в детстве сказки, в 14—18 раз реже становятся преступниками"

Жінка у прозорості 3D: досі (!) – досить (?) – досвід (…)

Таран Л. Прозорі жінки. – Чернівці : Букрек, 2015 – 316 с.

Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. До недавніх століть. А потім жінка взяла перо в руки і спробувала мовити про…про зорі…ті зорі, які часто їй снилися…а десь там, між ними, є її Планета. Нора беззвучно прикриває двері дому і тихенько йде у ніч – за тими зорями. Ібсен мав би схопити її за рукав! Не схопив… Бо Норі – зорі (навіть рима!).

У Мами-Нори повинна була би бути Дочка-Пеппі. Та, у якої тільки одна довга панчоха.          І одне оголене коліно (звідкись чується чоловіче «Но!»). Неприкрита дочка. Вона вже не буде церувати панчохи, як це робила Нора. З її уявою – братися за перо! З її вигадками – бестселерувати книжки!

Чому жінка й досі так спрагло бажає писати про свою про-зорість? Вже наче всі зорі вивчені Коперниками-Галілеями. Вже навіть жінка зриміша стала у літературі, а й досі в неї забаганка: писати і писати!! Може, причина в тім, що і досі, щоби побачити жінку комусь треба спец.окуляри, щоби побачити-ся з Жінкою в культурному просторі комусь треба якоїсь над-мужності?..

Здається, українська література від часів Кобилянської і донині вже ніби сита питаннями жінки, насичена, а з 90-х минулого віку й пере-насичена жіночими образами у письмі, жіночими темами, проблемами, врешті – жіночими голосами. Але ж… чи не кожній жінці-авторці буває важко, особливо коли твоєму фемінописьму увесь час хтось нашіптує (а то й вигукує!) – «досить!». Тоді письмо – для жінки – знову стає бунтом. Коли одягаєш власну віками-заблукану прозорість у шкіру своєї героїні, даєш їй трохи своїх мрій про зорі, трохи дороги і трохи свого болю, і відпускаєш…

Людмила Таран відпускає своїх «Прозорих жінок» до інших, до нас. Щоби почули цю прозорість, торкнулися її як досвід чи досвіт – прагнення побачити світло, побачити на світанку і зберегти у нічні години. Прозорість – це письмо, спонтанне, шукаюче, еліптичне, стверджуюче і багатопитальне – жіноче письмо.

За цією прозорістю жіночих силуетів героїнь Людмили Таран, у їх багатообличності і багатошаровості шкіри я впізнала образ жінки-авторки, яка столітньо іде у своє не-про-минаюче «досі», долає у собі і поза собою усі ті «досить», вербалізуючи «досвід» свого не-прозорого тіла, яке має історію/історії. І в цій прозорості я побачила, що…

  • Для жінки писати – це блукання. Це якісь мандри у своє минуле чи у своє завтра, щоби зрозуміти себе-тепер. Чи Когось поруч зі собою… Щоби втримати того, швидкоплинного, перехожого, перебутого, перевідчутого у собі. Писати – це привласнювати тих, які мають піти: «Навіщо ти пишеш? Це спосіб твоєї свободи, це втеча від світу й намагання збагнути його і саму себе. Ти заплутуєш сліди, аби ніхто не ухопив тебе за руку, не віддухопелив, мовляв, а хто тобі дав право писати про мене?» (з твору «Роман в Аахені», с.27).
  • Жінка, що пише – трохи колекціонерка (спогадів, емоцій, почуттів, чоловіків-героїв). У неї азарт колекціонерки і від того нікуди не дітися! «Жінка сама хоче контролювати своє життя» (с.34, з твору «Колекція коханців») і цей контроль – на папері, коли вона – самотворчиня…І письмо її як відповідь на колись «Пропущений дзвінок від Бога». А ВІН мав сказати їй, що вона приречена на вічну васану – «відновлення пам’яті колишнього кохання» (с.260).
  • Жінка, що пише, ціною своїх творів проливає свою кров (і це не красива метафорика, риторика, це есенціалізм…): «У жіночій крові більше золота, ніж у чоловічій» (с.155, з твору «Замок Тамплієрів»).
  • Жінка, котра пише, хоче почуватися вільною, це навіть дає їй «видимість якоїсь свободи на 5-10 хвилин» (с.41, з твору «Ліза та її бомж»).
  • Жінка, що пише – некультурна, неокультурена пуща, така собі «Дика кішка в самому центрі Києва», незалежна і горда, у пару їй може бути хіба що Лев, сильний і вольовий, імперативний і ніжний, якому нутро дикої кішки може піддатися. Але про Лева – потім.
  • Жінка, що пише – утопічна й атопічна для загалу, немодна, незрозуміла ізгойка, чужинка у собі самій, такий собі «моветон»: «Уже давно кругом нефігуратив, абстракції, бозна які фокуси контемпорі арт. А в тебе фактично оповідь. Наратив» (с.55, з твору «Автопортрет у ліжку»). Жінка-авторка чи не завжди оголена автопортретистка у своєму ліжку.
  • Жінка, що пише – пише собою, своє суттю, своєю натуральністю, бо «нутро ніколи не підводить» (с. 76) – вважає співачка Неля з твору «Любов до смерті…». Бо для жінки чи любити,  чи писати – то вже до смерті.
  • Для жінки письмо завжди містить певний еротизм, певну залюбленість в те, що вона пише, в те, що вона згадує, будь-то мен-сторі чи просто сіті-сторі  – «невинне спокушування себе мрією мало еротичний підтекст» (с.3, з твору «ЛавСторі») – історія про кохання до міста Лева, чи просто Лева, поруч з яким можна і собі трохи  Царівною.
  • Жінка, що пише – бореться не з ними (цензорами-опонентами), а зі собою у собі, зі собою у своєму екзистенційному і текстовому травматизмі – «є в наших підпіллях речі, озираючись на які, варто висміяти в першу чергу саму себе – інакше не розчиниться залізобетонна травма» (с.19, з твору «Роман в Аахені»).
  • Жінка у письмі – це дитина, яка шукає свою мову, знаходячи її заново, створюючи її заново. Зустріч на письмі двох жінок – малої і зрілої – символізує існуючу в жіночому єстві вічну материнськість: бути Великою Матір’ю для своїх текстів, мужньою дружиною Лева, трохи Царівною і все ж як Дитина любити, беззахисно дозволяючи приручити ту дику кішку своєї душі йому, єдиному, який, може, навіть ніколи і не спитає її «хто тобі дав право писати про мене?», натомість з нею  «йому відлягло від серця, все стало на свої місця, йому захотілося обійняти її, просто обійняти, притиснувши до грудей кожну клітинку її тіла, як робив це колись безліч разів. Безліч разів» (с. 225, з твору «Дівчинка»).

Жінки були прозорі. Вони мали бути прозорі. У їх прозорості так ясно видимим був чоловік. Донедавна. Досі. Досить! Жінки беруть перо. І про всі радощі, і про всі болі. Пишуть – мають свій досвід. І йдуть до світла. І на світло. Бо пишуть прозорі про зорі…

Роксолана Жаркова. Жінка у прозорості 3D: досі (!) – досить (?) – досвід (…) // Режим доступу:  http://tekstover.in.ua/491/

Про новинки видавництва "Букрек" у "Доброго ранку, Буковино"

Про видання книг, дитячу літературу та новинки "Букреку". Літературний редактор видавицтва Мирослава Бацай та наш юний читач і поціновувач дитячої літератури Валентин Бацай у гостях у програми "Доброго ранку, Буковино!"

Відео можна переглянути за посиланням: